Лизигексал - инструкция по применению

ІНСТРУКЦІЯ

для медичного застосування препарату

ЛІЗИГЕКСАЛ

(LISIHEXAL)

Загальна характеристика:

міжнародна та хімічна назви: lisinopril; N-[N-[(15)-1-карбокси-3-феніл пропіл]-L-лізил]- L-пролін;

основні фізико-хімічні властивості: круглі таблетки з двоопуклою поверхнею, блідо-червоного кольору, неоднорідно забарвлені (з мармуровістю) з рискою на одному боці;

склад: 1 таблетка   містить лізиноприлу дигідрату у кількості, що відповідає 5 мг, або 10 мг,   або 20 мг лізиноприлу;

допоміжні речовини: кальцію гідро фосфатдигідрат, натрію кроскармелоза, крохмаль кукурудзяний, манітол, магнію стеарат, заліза оксид червоний.

Форма випуску. Таблетки.

Фармакотерапевтична група. Інгібітор ангіотензинперетворюючого ферменту (АПФ).

Код АТС С 09А А 03.

Фармакологічні властивості.

Фармакодинаміка. ЛізиГЕКСАЛ – інгібітор ангіотензинперетворюючого ферменту. Препарат блокує утворення ангіотензину II та зменшує його судинозвужувальну дію. На фоні дії препарату відбувається зниження артеріального   систолічного та діастолічного тиску. ЛізиГЕКСАЛ знижує опір судин нирок та поліпшує кровообіг у них. Блокування дії АПФ призводить до зниження рівня ангіотензину ІІ в плазмі, наслідком чого є підвищення активності реніну плазми (пов’язане з механізмом зворотного контролю вивільнення реніну) та зменшення секреції альдостерону. ЛізиГЕКСАЛ виявляє   антигіпертензивні властивості навіть у пацієнтів з гіпертензією, з низьким рівнем реніну. Лізиноприл здатний блокувати розпад брадикініну - потужного вазодепрес орного пептиду, однак роль цього механізму в терапевтичних ефектах лізиноприлу потребує подальшого вивчення.

У більшості пацієнтів антигіпертензивний ефект виявлявся через 1 - 2 год після перорального прийому ЛізиГЕКСАЛУ, максимальний - приблизно через  6 - 9 год. Стабілізація терапевтичного ефекту спостерігається через 3 - 4 тижні від початку лікування. Синдром відміни не зареєстровано.  

Фармакокінетика. Абсорбція препарату ЛізиГЕКСАЛ після перорального прийому становить приблизно 25 - 50 %. Одночасний прийом їжі на всмоктування не впливає. Лізиноприл практично не зв’язується з   білками плазми крові.   Час досягнення максимальної концентрації у плазмі крові – до 7 год після перорального прийому. У пацієнтів з гострим інфарктом міокарда, спостерігалась тенденція до відносно більшої тривалості часу досягнення максимальних концентрацій у плазмі. Лізиноприл практично не метаболізується і виводиться з сечею в незміненому вигляді. Період напів виведення, в середньому, становить 12,6 год; показник зростає при нирковій недостатності, і набуває клінічного значення при зниженні гломерулярної фільтрації менше, як 60 мл/хв. У пацієнтів похилого віку (старше 65 років), а також при серцевій недостатності ренальний кліренс лізиноприлу також знижується. Лізиноприл видаляється при гемодіалізі.

Показання для застосування.

Артеріальна гіпертензія.

Застійна серцева недостатність.

Гострий інфаркт міокарда з елевацією сегмента ST.

ЛізиГЕКСАЛ може застосовуватися в перші 24 год від початку гострого інфаркту міокарда у пацієнтів зі стабільною гемодинамікою без проявів кардіогенного шоку (систолічний   артеріальний   тиск     >    100   мм   рт. ст.,   концентрація   креатині ну     в сироватці < 177 мкмоль/л (2 мг/Дл) та протеїнурія < 500 мг/24 год). ЛізиГЕКСАЛ можна призначати як супутню терапію при стандартному лікування інфаркту міокарда, що включає ацетил саліцилову кислоту, тромболітичні засоби, препарати бета-блокаторів та симптоматичне лікування нітратами.

Спосіб застосування та дози. ЛізиГЕКСАЛ таблетки призначені для перорального застосування і можуть прийматися   незалежно від їжі, але обов’язково з достатньою кількістю рідини. Таблетки слід приймати один раз на добу, бажано в один і той же час.

Артеріальна гіпертензія.

Початкова доза ЛізиГЕКСАЛу   дорівнює 5 мг - 1 раз на добу. Якщо призначення цієї дози не дає достатнього терапевтичного ефекту, її можна збільшити до 10 мг - 20 мг  1 раз на день залежно від клінічної реакції пацієнта .

Рекомендована терапевтична доза ЛізиГЕКСАЛу   звичайно становить 10 - 20 мг препарату на добу.

Максимальна доза  – 40 мг на добу.

Застійна серцева недостатність.

Лікування препаратом ЛізиГЕКСАЛ починають з дози - 2,5 мг. Надалі дозу препарату   необхідно підвищувати поступово, залежно від індивідуальної реакції пацієнта. Рекомендована  „цільова” терапевтична   доза для хворих з застійною серцевою недостатністю становить 20 мг на добу за 1 прийом.

Особлива обережність необхідна   при призначенні лізиноприлу пацієнтам, які одночасно приймають/приймали діуретики. Якщо діуретичні засоби відмінити неможливо, рекомендовано терапію лізиноприлом починати з мінімальних доз та забезпечити адекватний контроль артеріального тиску і функції нирок.

Гострий інфаркт міокарда   з елевацією сегмента ST.

Лікування ЛізиГЕКСАЛом   слід починати в перші 24 год з моменту появи симптомів захворювання за умови відсутності протипоказань (гіпотензії, гіповолемії, ниркової недостатності). Початкова доза - 5 мг ЛізиГЕКСАЛу. „Цільова” доза ЛізиГЕКСАЛу становить 10 мг за один прийом на добу.

Пацієнтам з систолічним тиском, що не перевищує 120 мм рт. ст., лікування слід починати з дози 2,5 мг ЛізиГЕКСАЛу. У випадку розвитку гіпотензії  (систолічний артеріальний тиск нижче 100 мм рт. ст.) не слід перевищувати добову підтримуючу дозу 5 мг, а за необхідності зменшити її до 2,5 мг. Якщо після прийому лізиноприлу в дозі 2,5 мг систолічний тиск протягом 1 години залишається менше за 90 мм рт. ст., необхідно відмінити терапію препаратом ЛізиГЕКСАЛ. При подальшому розвитку гіпотензії (систолічний артеріальний тиск нижче 90 мм рт. ст.), незважаючи   на зменшення добової дози лізиноприлу до 2,5 мг, лізиноприл слід відмінити.

Лікування ЛізиГЕКСАЛом   підтримуючою дозою 10 мг на добу має тривати 6 тижнів, надалі потрібно оцінити необхідність подальшого прийому препарату. У випадках порушення функції лівого шлуночка лікування слід продовжити з використанням дози 10 - 20 мг.

Дозування у пацієнтів з порушеннями функції нирок має ґрунтуватися на показниках кліренсу креатині ну, як наведено в таблиці:

Не слід перевищувати максимальну добову дозу  – 20 мг, а   хворим з кліренсом креатині ну менше 30 мл/хв – 10 мг на добу. Деяким пацієнтам,   залежно від переносимості, доцільно подовжувати інтервали між прийомами препарату (1 раз на 2 дні). ЛізиГЕКСАЛ підлягає діалізу, і тому пацієнти, які знаходяться на діалізі, можуть приймати стандартну дозу лізиноприлу в дні проведення процедури діалізу. У дні, вільні від діалізу, доза лізиноприлу має підлягати титруванню   з метою досягнення контролю рівня артеріального   тиску .

Побічна дія.

З боку серцево-судинної системи: спостерігались артеріальна гіпотензія (особливо після прийому першої дози препарату   пацієнтами з дефіцитом натрію, дегідратацією, серцевою недостатністю); ортостатичні реакції, які супроводжувались запамороченням, слабкістю, порушеннями зору і втратою свідомості. Є окремі повідомлення про розвиток тахікардії (прискореного сердцебиття), порушень   серцевого ритму, болей за грудниною (звичайно пов’язаних   з вираженою гіпотензією), церебрального інсульту.

При застосуванні лізиноприлу у пацієнтів з гострим інфарктом міокарда можливі,   особливо в перші 24 год, атріовентрикулярна блокада ІІ - ІІІ ст., тяжка гіпотензія, та/або порушення функції нирок ( в 0,1 - 1% випадків), у поодиноких випадках (0,01 - 0,1%) – кардіогенний шок.

З боку сечостатевої системи: можливі порушення ренальної функції, в окремих випадках, - гостра ниркова недостатність. У пацієнтів з ураженням ниркових артерій та хворих, які одночасно одержують діуретики, може спостерігатися підвищення рівня креатині ну та азоту сечовини у сироватці крові.

З боку дихальної системи: сухий кашель, бронхіт, іноді – синусит, риніт, задишка, прояви бронхоспазму, глосит і сухість у роті.

З боку шлунково-кишкового тракту/печінки: може виникнути нудота, блювання, біль в епігастрії та диспепсія, анорексія, дисгевзія, запор, діарея. Зареєстровано поодинокі випадки гепатотоксичності   лізиноприлу, найчастіше мав місце холестаз, спостерігались підвищення активності печінкових трансаміназ та вмісту білірубіну за рахунок порушення функції печінки з ураженням та некрозом гепатоцитів.  

При перших симптомах жовтяниці під час лікування інгібіторами АПФ їх прийом слід припинити. Описані окремі випадки порушень функцій печінки, гепатиту, печінкової недостатності, панкреатиту та непрохідності кишечнику пов'язані з терапією інгібіторами АПФ.

Алергічні та імунопатологічні реакції: відчуття жару, гіперемія шкіри, свербіж. В окремих випадках інгібітори АПФ спричиняють ангіо невротичний набряк, що поширюється на губи, обличчя та/або кінцівки. Описані окремі випадки тяжких шкірних реакцій, зокрема,   пухирчатка, мультиформна еритема,   ексфоліативний дерматит, синдром Стивенса-Джонсона та токсичний епідермальний некроліз. Шкірні реакції можуть супроводжуватись підвищенням температури тіла, міалгією, артралгією/артритом, васкулітом, еозинофілією, лейкоцитозом та/або підвищенням титру ANA. У випадках тяжких шкірних реакцій слід забезпечити негайну консультацію відповідного лікаря-фахівця, та припинити лікування лізиноприлом. У поодиноких випадках (< 0,01%) при терапії інгібіторами АПФ спостерігаються псоріазоподібні зміни шкіри, фото чутливість, почервоніння, діафорез, алопеція, оніхолізис та погіршення перебігу хвороби Рейно.

З боку центральної нервової системи та органів зору: іноді виникає головний біль, втомлюваність, запаморочення, депресія, порушення сну, парестезія, порушення рівноваги, дезорієнтація, суб’єктивне відчуття шуму у вухах та зниження гостроти зору.

З боку лабораторних показників: підвищення рівня креатині ну та азоту сечовини у сироватці крові, гіперкаліємія. Іноді спостерігались зниження гемоглобіну, рівня гематокриту, тромбоцит опенія, нейтропенія/агранулоцит оз (гематологічні порушення частіше мали місце у хворих з нирковою недостатністю та   ауто імунними захворюваннями).  

Протипоказання. Гіпер чутливість до лізиноприлу   або інших інгредієнтів препарату; ангіо невротичний набряк в анамнезі, в тому числі після застосування інгібіторів АПФ, ідіопатичний та спадковий   набряк Квінке; кардіогенний шок; гострий інфаркт міокарда за наявності гіпотензії (АТ ≤ 100 мм рт ст); вагітність, лактація; діти до 12 років.

Передозування. Відповідні дані щодо передозування у людини відсутні. У разі передозування можливі: значне зниження кров’яного тиску з погіршенням перфузії життєво важливих органів, шок, порушення балансу електролітів крові, гостра ниркова недостатність. Необхідно негайно припинити застосування препарату. При інтоксикаціях, спричинених передозуванням, рекомендується промивання шлунка. У випадках передозування пацієнт повинен знаходитись у відділенні інтенсивної терапії. При цьому необхідно забезпечити контроль концентрації електролітів і креатині ну у сироватці крові. Надалі показано внутрішньо венне введення фізіологічного розчину та/чи плазмозамінників. За необхідності внутрішньо венно вводять ангіотензин. Необхідно контролю вати та коригувати життєво важливі функції. Лізиноприл може бути видалений з організму за допомогою гемодіалізу. При цьому слід уникати використання полі акрилонітрильних металосульфонатних мембран високої проникності (наприклад “AN69”).

У випадку ангіо невротичного набряку призначають антигістамінні препарати. Якщо клінічна ситуація супроводжується набряком язика, голосової щілини, гортані необхідно, в ургентному порядку треба розпочати лікування шляхом п/ш введення 0,3 - 0,5 мл розчину адреналіну (1 : 1000), для забезпечення прохідності дихальних шляхів показані інкубація чи ларинготомія.

Особливості застосування. При гострому інфаркті міокарда з елевацією сегмента ST лізиноприл може призначатись всім пацієнтам за відсутності протипоказань; проте, в першу чергу, це стосується   хворих з клінічними ознаками серцевої недостатності на ранніх етапах захворювання, зі зниженою фракцією викиду лівого шлуночка, з артеріальною гіпертензією, цукровим діабетом.

Лізиноприл може використовуватись для   лікування початкових стадій нефропатії пацієнтів з інсулін-залежним та інсулін-незалежним діабетом з нормальним рівнем тиску   або гіпертензією   та з проявами мікро альбумінурії (30 - 300 мг/24год). За наявності інсулінозалежного цукрового діабету (у зв’язку з тенденцією до гіперкаліємії) лікування лізиноприлом слід розпочинати з низьких доз і здійснювати під наглядом лікаря.

У пацієнтів з гіповолемією, з дефіцитом натрію у зв’язку із застосуванням діуретиків, безсольової дієти, через блювання, діарею, після діалізу, можливий розвиток раптової тяжкої гіпотензії, гострої ниркової недостатності. В таких випадках доцільно компенсувати втрати рідини і солей до початку лікування лізиноприлом та забезпечити адекватний медичний нагляд. Доцільно припинити або зменшити дозове навантаження призначеної терапії діуретиками за 2 - 3 дні до початку лікування інгібіторами АПФ, якщо це неможливо, то слід розпочинати терапію лізиноприлом з найменшої одноразової дози - 2,5 мг.

Нерідко гіпотензія, особливо після першої дози, може розвинутись у хворих з тяжкими формами серцевої недостатності, що слід враховувати, призначаючи терапію лізиноприлом. При розвитку гіпотензії необхідно зменшити дозу або   припинити лікування лізиноприлом. Виникнення гіпотензіі внаслідок приймання лізиноприлу не виключає його подальше застосування, але   потребує зменшення стартової   та поступової корекції підтримуючої дози. З особливою обережністю (враховуючи співвідношення користь/ризик) слід призначати препарат хворим з двостороннім стенозом ниркових артерій або стенозом ниркової артерії єдиної нирки, після операції трансплантації нирки, а також пацієнтам з порушеннями функції нирок, печінки, порушеннями кровотворення, ауто імунними захворюваннями, вираженим аортальним чи мі тральним стенозом, іншими захворюваннями з обструкцією шляхів відтоку з лівого шлуночка. Всі вищезазначені патологічні стани при застосуванні лізиноприлу вимагають відповідного медичного нагляду та лабораторного контролю.

Для препаратів групи інгібіторів АПФ можлива перехресна гіпер чутливість.

Хворі похилого віку можуть виявляти підвищену чутливість до лізиноприлу (ризик розвитку гіпотензії та ортостатичних реакцій), навіть на фоні призначення звичайних доз препарату.  

У пацієнтів із злоякісною гіпертензією слід починати лікування та коригувати дози в умовах стаціонару.

Під час лікування лізиноприлом може мати місце гіперкаліємія, рідко – підвищення рівня креатині ну, протеїнурія,   особливо за наявності ниркової та/або серцевої недостатності, що вимагає обов’язкового лабораторного контролю. Слід з обережністю призначати лізиноприл пацієнтам з підвищеним рівнем креатині ну в крові (до 150 - 180 мкмоль/л). У деяких пацієнтів без ознак існуючої ниркової патології може спостерігатися підвищення рівнів сечовини і креатині ну в сироватці при одночасному застосуванні   лізиноприлу та діуретиків. У такій ситуації слід зменшити дозу або відмінити лікування лізиноприлом/діуретиками та розглянути можливість існування стенозу ниркової артерії.

За наявності первинного гіперальдостеронізму інгібітори АПФ  - неефективні, тому їх застосування не рекомендується.

Препарат протипоказаний жінкам під час вагітності та лактації. Ефективність і безпечність застосування лізиноприлу у дітей до 12 років не вивчалась.

У пацієнтів афро-карібського походження можливе зниження гіпотензивного ефекту лізиноприлу.

За умови проведення хірургічних втручань необхідно попередити лікаря стосовно приймання лізиноприлу.

Вплив на здатність керувати автомобілем та працювати з технікою.

На початку терапії, при зміні дозування, за умови вживання алкоголю, інших лікарських засобів можливий розвиток артеріальної гіпотензії та інших симптомів, що може впливати на здатність керувати автомобілем та працювати з технікою.

Взаємодія з іншими лікарськими засобами.

Діуретики та інші антигіпертензивні засоби (бета-адреноблокатори, альфа-адреноблокатори, антагоністи кальцію та інші) потенціюють гіпотензивний ефект лізиноприлу.

Одночасний прийом з калій зберігаючи ми діуретиками (спіронолактон, амілорид, триамтерен) може призвести до гіперкаліємії. Тому за умови одночасного призначення названих засобів необхідно контролю вати концентрацію калію в плазмі крові. Гіперкаліємія також може бути   спровокована одночасним прийомом циклоспорину, препаратів калію, харчових добавок, які містять калій, що особливо актуально за наявності ниркової недостатності,   цукрового діабету.      

Не стероїдні протизапальні препарати, особливо індометацин, протидіють антигіпертензивному ефекту лізиноприлу. Крім того, можливі порушення функції нирок та підвищення вмісту калію в сироватці.  

Антигіпертензивний еффект лізиноприлу зменшується на фоні   надмірного вживання солоної їжі.

При застосуванні лізиноприлу з препаратами літію можлива затримка виведення літію з організму і, відповідно, під вишення ризику його побічної токсичної дії.

Засоби, які пригнічують функцію кісткового мозку разом з лізиноприлом підвищують ризик нейтропенії та/або агранулоцит озу. Алопуринол, цитостатики, імунодепресанти, кортикостероїди, прокаїнамід при одночасному застосуванні з лізиноприлом можуть призвести до зменшення кількості лейкоцитів у крові, розвитку лейкопенії.

Естрогени, за рахунок затримки рідини в організмі, при одночасному призначенні з лізиноприлом можуть   зменшити його антигіпертензивну ефективність.

Симпатоміметики – можливе ослаблення антигіпертензивної дії лізиноприлу.

Лізиноприл можна призначати одночасно з гліцеролтринітратом, який вводиться внутрішньо венно або трансдермально.

З   обережністю   лізиноприл   слід   призначати хворим з гострим інфарктом міокарда протягом 6 - 12 годин після введення стрептокінази (ризик розвитку гіпотензії).

Лізиноприл посилює прояви алкогольної інтоксикації. На фоні дії алкоголю можливе посилення гіпотензивної дії лізиноприлу. Наркотики, анестетики, снодійні у поєднанні з лізиноприлом спричиняють посилення гіпотензивного ефекту.

При проведенні діалізу на фоні терапії препаратом лізиноприл існує ризик розвитку анафілактоїдних реацій за умови застосування полі акрилонітрильних металосульфонатних мембран високої проникності (наприклад “AN69”).

Антидіабетичні засоби, що приймаються перорально (наприклад похідні сульфонілсечовини, такі як метформін, бігуаніди, такі як глібенкламід тощо), та інсулін при прийомі разом з інгібіторами АПФ можуть посилити гіпотензивний ефект у перші тижні комбінованої терапії.

Прийом антацидних засобів може зменшити гіпотензивний ефект лізиноприлу.

Умови та термін зберігання. Зберігати у недоступному для дітей місці при температурі не вище 25°С. Термін придатності - 4 роки.

Умови відпуску. За рецептом.

Упаковка. По 10 таблеток у блістері; по 3 блістери (3 × 10) у картонній коробці.

Виробник. “Салютас Фарма ГмбХ”, Німеччина, підприємство компанії “Гексал АГ”.

Адреса. HEXAL AG, Industriestrasse 25, D-83607 Holzkirchen, Germany.

лизиноприл (N-[N-[(15)-1-карбокси-3-фенилпропил]-L-лизил]-L-пролин) — ингибитор АПФ. Блокирует образование ангиотензина II и обусловленное им сосудосуживающее действие. На фоне применения лизиноприла происходит снижение систолического и диастолического АД. Лизиноприл снижает сопротивление сосудов почек и улучшает кровообращение в них. Блокирование действия АПФ приводит к снижению уровня ангиотензина II в плазме крови, следствием чего является повышение активности ренина плазмы (связано с механизмом обратного контроля высвобождения ренина) и снижение секреции альдостерона. Лизиноприл проявляет антигипертензивный эффект и у пациентов с низкорениновой АГ. Лизиноприл способен блокировать распад брадикинина (мощного вазодепрессорного пептида).
У большинства пациентов антигипертензивный эффект развивался через 1–2 ч после перорального приема лизиноприла, максимальный — приблизительно через 6–9 ч. Стабильный терапевтический эффект наблюдается через 3–4 нед от начала лечения. Синдром отмены не характерен.
Абсорбция лизиноприла после приема внутрь составляет около 25–50%. Одновременный прием пищи не оказывает влияния на всасывание препарата. Лизиноприл практически не связывается с белками плазмы крови. Время достижения максимальной концентрации в плазме крови — до 7 ч. У пациентов с острым инфарктом миокарда отмечена тенденция к увеличению времени достижения максимальной концентрации в плазме крови. Лизиноприл практически не метаболизируется в организме и выводится с мочой в неизмененном виде. Период полувыведения в среднем составляет 12,6 ч; этот показатель увеличивается при почечной недостаточности, что приобретает клиническое значение при снижении клубочковой фильтрации до уровня ниже 60 мл/мин. У пациентов пожилого возраста (старше 65 лет), а также при сердечной недостаточности почечный клиренс лизиноприла также снижается. Лизиноприл удаляется из организма при гемодиализе.

АГ; застойная сердечная недостаточность; острый инфаркт миокарда с элевацией сегмента ST. Лизиноприл может применяться в первые 24 ч от развития инфаркта миокарда у пациентов со стабильной гемодинамикой без проявлений кардиогенного шока (систолическое АД 100 мм рт. ст., концентрация креатинина в сыворотке крови ≤177 мкмоль/л и протеинурия ≤500 мг/24 ч). Лизиноприл можно назначать в качестве сопутствующей терапии при стандартном лечении инфаркта миокарда, которое включает ацетилсалициловую кислоту, тромболитические средства, блокаторы β-адренорецепторов и нитраты.

внутрь, независимо от пищи, с достаточным количеством жидкости. Препарат принимают 1 раз в сутки, желательно в одно и то же время.
При АГ начальная доза лизиноприла составляет 5 мг 1 раз в сутки. При недостаточном терапевтическом эффекте можно повысить дозу до 10–20 мг 1 раз в сутки в зависимости от клинической ситуации. Максимальная суточная доза — 40 мг.
При застойной сердечной недостаточности лечение лизиноприлом начинают с назначения в дозе 2,5 мг/сут. В дальнейшем дозу постепенно повышают в зависимости от индивидуальной реакции пациента. Рекомендуемая целевая доза для больных с застойной сердечной недостаточностью составляет 20 мг/сут в 1 прием. Необходима осторожность при назначении лизиноприла пациентам, которые одновременно принимают или недавно принимали диуретики. Если отмена диуретиков перед назначением лизиноприла не представляется возможной, рекомендуется начинать лечение с назначения препарата в минимальных дозах при обеспечении регулярного контроля АД и функции почек.
При остром инфаркте миокарда с элевацией сегмента ST лечение лизиноприлом следует начинать в первые 24 ч с момента появления симптомов заболевания при условии отсутствия противопоказаний (артериальной гипотензии, гиповолемии, почечной недостаточности). Начальная доза составляет 5 мг, целевая доза — 10 мг/сут в 1 прием. Пациентам с систолическим АД, не превышающим 120 мм рт. ст, лечение следует начинать с дозы 2,5 мг/сут. В случае развития артериальной гипотензии (систолическое АД ≤100 мм рт. ст.) не следует превышать суточную поддерживающую дозу 5 мг, а при необходимости снизить ее до 2,5 мг. Если после приема Лизиноприла в дозе 2,5 мг систолическое АД на протяжении 1 ч остается ниже 90 мм рт. ст., препарат необходимо отменить. Лечение лизиноприлом в поддерживающей дозе 10 мг/сут можно продолжать до 6 нед, в дальнейшем нужно оценить необходимость дальнейшего приема препарата. При дисфункции левого желудочка лечение следует продолжать в дозе 10–20 мг.
Дозирование у пациентов с нарушением функции почек корректируют с учетом клиренса креатинина:

Не следует превышать максимальную суточную дозу 20 мг, а больным с клиренсом креатинина менее 30 мл/мин — 10 мг/сут. Некоторым пациентам целесообразно удлинять интервалы между приемами препарата (1 раз в 2 дня). Лизиноприл удаляется при проведении диализа, поэтому пациентам, находящимся на диализе, в день проведения процедуры лизиноприл назначают в обычной суточной дозе. В дни, когда диализ не проводится, дозу лизиноприла корректируют для достижения контроля АД.

повышенная чувствительность к лизиноприлу или другим компонентам препарата, ангионевротический отек в анамнезе (в том числе после применения ингибиторов АПФ, идиопатический и наследственный отек Квинке), кардиогенный шок, острый инфаркт миокарда при наличии артериальной гипотензии (систолическое АД≤ 100 мм рт. ст.), период беременности и кормления грудью, возраст до 12 лет.

Со стороны сердечно-сосудистой системы: артериальная гипотензия (в особенности после приема первой дозы препарата пациентами с гипонитриемией, дегидратацией, сердечной недостаточностью); ортостатические реакции, сопровождающиеся головокружением, слабостью, нарушениями зрения и потерей сознания. Есть отдельные сообщения о развитии тахикардии и других нарушений сердечного ритма, загрудинной боли (обычно связана с выраженной артериальной гипотензией), инсульта. При применении лизиноприла у пациентов с острым инфарктом миокарда возможны (особенно первые 24 ч) AV-блокада II–III степени, выраженная гипотензия, нарушение функции почек (в 0,1–1% случаев), редко (0,01–0,1% случаев) кардиогенный шок.
Со стороны мочеполовой системы: возможны нарушения функции почек, в отдельных случаях — ОПН. У пациентов с поражением почечных артерий и у больных, которые одновременно получают диуретики, может наблюдаться повышение уровня креатинина и азота мочевины в сыворотке крови.
Со стороны дыхательной системы: сухой кашель, бронхит, иногда — синусит, ринит, одышка, бронхоспазм.
Со стороны пищеварительного тракта: глоссит, сухость во рту, тошнота, рвота, боль в эпигастральной области и диспепсия, анорексия, дисгевзия, запор или диарея. Зарегистрированы единичные случаи гепатотоксичности лизиноприла, чаще всего она проявлялась развитием холестаза, повышением активности печеночных трансаминаз и уровня билирубина в сыворотке крови. При первых симптомах желтухи во время лечения ингибиторами АПФ их прием следует прекратить. Описаны единичные случаи нарушений функций печени, гепатита, печеночной недостаточности, панкреатита и непроходимости кишечника, связанные с терапией другими ингибиторами АПФ.
Аллергические и иммунопатологические реакции: ощущение жара, гиперемия кожи, зуд. В единичных случаях ингибиторы АПФ вызывают ангионевротический отек, который распространяется на губы, лицо и/или конечности. Описаны отдельные случаи тяжелых кожных реакций, в частности пузырчатки, полиморфной эритемы, эксфолиативного дерматита, синдрома Стивенса — Джонсона и токсического эпидермального некролиза. Кожные реакции могут сопровождаться лихорадкой, миалгией, артралгией или артритом, васкулитом, эозинофилией, лейкоцитозом и/или повышением титра антинуклеарных антител. В случае развития тяжелых кожных реакций следует прекратить лечение лизиноприлом. Очень редко (≤0,01% случаев) при терапии ингибиторами АПФ наблюдаются псориазоподобные изменения кожи, фотосенсибилизация, эритема, повышенная потливость, алопеция, онихолизис и ухудшение течения болезни Рейно.
Со стороны ЦНС и органов чувств: иногда — головная боль, повышенная утомляемость, головокружение, депрессия, нарушения сна, парестезия, нарушения равновесия, дезориентация, шум в ушах и снижение остроты зрения.
Со стороны лабораторных показателей: повышение уровня креатинина и азота мочевины в сыворотке крови, гиперкалиемия, иногда — снижение уровня гемоглобина, показателя гематокрита, тромбоцитопения, нейтропения/агранулоцитоз (гематологические нарушения чаще отмечаются у больных с почечной недостаточностью и аутоимунными заболеваниями).

при остром инфаркте миокарда с элевацией сегмента ST лизиноприл может назначаться всем пациентам, не имеющим противопоказаний; однако он является препаратом выбора у пациентов с клиническими признаками сердечной недостаточности на ранних этапах заболевания, со сниженной фракцией выброса левого желудочка, АГ, сахарным диабетом.
Лизиноприл может использоваться для лечения начальных стадий диабетической нефропатии у нормотензивных пациентов и пациентов с АГ при появлении микроальбуминурии (30–300 мг/24 ч). При инсулинзависимом сахарном диабете (в связи с тенденцией к гиперкалиемии) лечение лизиноприлом следует начинать с назначения в низких дозах и проводить под врачебным контролем.
У пациентов с гиповолемией и гипонатриемией, возникших вследствие применения диуретиков, бессолевой диеты, профузной диареи и рвоты, а также после диализа, возможно развитие внезапной тяжелой гипотензии, ОПН. В таких случаях целесообразно компенсировать потери жидкости и солей до начала лечения лизиноприлом и обеспечить адекватный медицинский надзор. Целесообразно отменить диуретики или снизить их дозу за 2–3 дня до начала лечения ингибиторами АПФ, а если это невозможно, терапию лизиноприлом следует начинать с его назначения в минимальной рекомендуемой дозе (2,5 мг).
Нередко артериальная гипотензия, особенно после приема первой дозы, может развиться у больных с тяжелой сердечной недостаточностью. При развитии гипотензии необходимо снизить дозу лизиноприла или отменить препарат. Возникновение артериальной гипотензии после приема лизиноприла не исключает возможность его применения в дальнейшем, однако требует снижения начальной дозы и постепенного подбора поддерживающей дозы.
С особой осторожностью (учитывая соотношение польза/риск) следует назначать препарат больным с двусторонним стенозом почечных артерий или стенозом артерии единственной почки, после трансплантации почек, а также пациентам с нарушениями функции почек, печени, нарушениями кроветворения, аутоимунными заболеваниями, выраженным аортальным или митральным стенозом, другими заболеваниями с обструкцией путей оттока из левого желудочка. Все вышеперечисленные патологические состояния при применении лизиноприла требуют постоянного врачебного контроля.
Между различными представителями группы ингибиторов АПФ возможна перекрестная гиперчувствительность.
У больных пожилого возраста возможна повышенная чувствительность к лизиноприлу (риск развития гипотензии и ортостатических реакций), даже на фоне назначения препарата в рекомендуемых дозах.
У пациентов со злокачественной АГ подбор и коррекцию дозы препарата проводят в условиях стационара.
В период лечения лизиноприлом может развиваться гиперкалиемия, редко — повышение уровня креатинина, протеинурия, особенно у пациентов с почечной и/или сердечной недостаточностью, что требует обязательного лабораторного контроля. Следует с осторожностью назначать лизиноприл пациентам с повышенным уровнем креатинина в сыворотке крови (150–180 мкмоль/л). У некоторых пациентов без клинических признаков почечной патологии может наблюдаться повышение уровней мочевины и креатинина в сыворотке крови при лечении комбинацией лизиноприла и диуретиков. В такой ситуации следует снизить дозу или отменить препараты и исключить возможность стеноза почечной артерии.
При наличии первичного гиперальдостеронизма ингибиторы АПФ неэффективны, поэтому применять их в данной ситуации не рекомендуется.
Препарат противопоказан в период беременности и кормления грудью. Эффективность и безопасность эналаприла у детей в возрасте до 12 лет не установлена.
При необходимости проведения наркоза следует известить анестезиолога о том, что пациент принимает лизиноприл.
В начале лечения, при изменении дозы, а также при употреблении алкоголя или лекарственных препаратов возможно развитие артериальной гипотензии и других симптомов, которые могут неблагоприятно влиять на способность к управлению автотранспортом и работе с потенциально опасными механизмами.

диуретики и прочие антигипертензивные средства (блокаторы α- и β-адренорецепторов, антагонисты ионов кальция и др.) потенцируют гипотензивный эффект лизиноприла.
Одновременный прием с калийсберегающими диуретиками (спиронолактон, амилорид, триамтерен) может привести к развитию гиперкалиемии, поэтому при необходимости в одновременном назначении этих средств с лизиноприлом следует контролировать концентрацию калия в плазме крови. Гиперкалиемия также может быть спровоцирована одновременным приемом циклоспорина, препаратов калия, пищевых добавок, которые содержат калий, и наиболее вероятна у пациентов с почечной недостаточностью, сахарным диабетом.
НПВП, в особенности индометацин, снижают антигипертензивный эффект лизиноприла. Кроме того, при этом возможны нарушения функции почек, повышение уровня калия в сыворотке крови.
Антигипертензивный эффект лизиноприла снижается на фоне чрезмерного потребления натрия хлорида.
При применении лизиноприла с препаратами лития возможна задержка элиминации лития из организма и повышение риска развития его токсических эффектов.
Средства, обладающие миелосупрессивным действием, при одновременном применении с лизиноприлом повышают риск развития нейтропении и/или агранулоцитоза. Аллопуринол, цитостатики, иммунодепрессанты, ГКС, прокаинамид при одновременном применении с лизиноприлом могут приводить к развитию лейкопении.
Эстрогены, за счет задержки жидкости в организме, при одновременном назначении с лизиноприлом могут снизить его антигипертензивную эффективность.
Симпатомиметики способны ослаблять антигипертензивное действие лизиноприла.
Лизиноприл можно назначать одновременно с глицеролтринитратом для в/в или трансдермального применения.
С осторожностью лизиноприл следует назначать больным с острым инфарктом миокарда на протяжении 6–12 ч после введения стрептокиназы (риск развития артериальной гипотензии).
Лизиноприл усиливает проявления алкогольной интоксикации. На фоне действия алкоголя возможно усиление гипотензивного действия лизиноприла. Наркотические анальгетики, анестетики, снотворные средства в сочетании с Лизиноприлом вызывают усиление гипотензивного эффекта.
При проведении диализа на фоне терапии препаратом лизиноприл существует риск развития анафилактоидных реакций при использовании высокопроточных полиакрилонитрильных металосульфонатных мембран (например AN69).
Пероральные гипогликемизирующие средства (производные сульфонилмочевины, бигуаниды и др.) и инсулин при применении с ингибиторами АПФ могут усиливать гипотензивный эффект в первые недели комбинированной терапии.
Прием антацидных средств может снизить гипотензивный эффект лизиноприла.

возможны значительное снижение АД с ухудшением перфузии жизненно важных органов, шок, нарушения электролитного баланса, ОПН. Необходимо немедленно прекратить применение препарата. Рекомендуется промывание желудка, назначение активированного угля. Лечение интоксикации проводится в отделении интенсивной терапии при постоянном контроле параметров гемодинамики, дыхания, концентрации электролитов и креатинина в сыворотке крови. Показаны в/в инфузии изотонического р-ра натрия хлорида, плазмозамещающих р-ров. При необходимости в/в вводят ангиотензин. Лизиноприл может быть удален из организма с помощью гемодиализа, при этом следует избегать использования полиакрилонитрильных металлосульфонатных высокопроточных мембран (AN69). В случае ангионевротического отека назначают антигистаминные препараты. Если клиническая ситуация сопровождается отеком языка, голосовой щели, гортани, незамедлительно п/к вводят 0,3–0,5 мл р-ра эпинефрина (1:1000), для обеспечения проходимости дыхательных путей показаны интубация трахеи или ларинготомия.

при температуре до 25 °С.