Еліфор - інструкція для медичного застосування

ІНСТРУКЦІЯ

для медичного застосування лікарського засобу

ЕЛІФОР

(ELIFORE)

Склад:

діюча речовина: desvenlafaxine succinate;

1 таблетка пролонгованої дії містить десвенлафаксину сукцинат в кількості, еквівалентній 50 мг або 100 мг десвенлафаксину;

допоміжні речовини: целюлоза мікрокристалічна (Avicel PH102), целюлоза мікрокристалічна (Avicel PH105), тальк, магнію стеарат, гіпромелоза 2208, 100000 CR; для таблеток по 100 мг: Opadry^® II, 85F94527 (спирт полівініловий, макрогол, титану діоксид (Е 171), тальк, FD&C Yellow #6/Sunset Yellow FCF Aluminum Lake (Е 110), заліза оксид червоний (Е 172)); для таблеток по 50 мг: Opadry^® II, 85F94487 (спирт полівініловий, макрогол, титану діоксид (Е 171), тальк, заліза оксид жовтий (Е 172), заліза оксид червоний (Е 172)).

Лікарська форма. Таблетки пролонгованої дії.

Основні фізико-хімічні властивості:

таблетки по 50 мг: світло-рожеві квадратні таблетки, вкриті плівковою оболонкою, з тисненням «W» над «50» на плоскій стороні та у вигляді піраміди з іншої сторони;

таблетки по 100 мг: червонувато-оранжеві квадратні таблетки, вкриті плівковою оболонкою, з тисненням «W» над «100» на плоскій стороні та у вигляді піраміди з іншої сторони.

Фармакотерапевтична група. Антидепресанти. Код АТХ N06A X23.

Фармакологічні властивості.

Фармакодинаміка.

Точний механізм антидепресивної дії десвенлафаксину невідомий, однак є припущення, що він пов'язаний з потенціюванням серотоніну та норадреналіну в центральній нервовій системі за допомогою інгібування їх зворотного захоплення. Доклінічні дослідження продемонстрували, що десвенлафаксин є потужним і селективним інгібітором зворотного захоплення серотоніну та норадреналіну.

Десвенлафаксин не виявляв вираженої спорідненості до багатьох рецепторів, у тому числі мускарино-холінергічних, Н₁-гістамінергічних або α₁-адренергічних рецепторів in vitro. Десвенлафаксин також не проявляв чітко вираженої активності як інгібітор моноаміноксидази (МАО).

Фармакокінетика.

Фармакокінетика одноразової дози десвенлафаксину є лінійною і дозозалежною в діапазоні доз від 50 до 600 мг/добу. При застосуванні один раз на добу рівноважна концентрація у плазмі досягається протягом приблизно 4-5 днів. У рівноважній концентрації накопичення багаторазових доз десвенлафаксину є лінійним і передбачуваним, виходячи з фармакокінетичного профілю одноразової дози.

Всмоктування та розподіл

Абсолютна біодоступність Еліфору після перорального застосування становить близько 80 %.

Дослідження впливу прийому їжі під час застосування Еліфору в здорових суб'єктів натщесерце та після прийому їжі (їжа з високим вмістом жиру, від 800 до 1000 калорій) продемонстрували, що C_max десвенлафаксину збільшувалась приблизно на 16 % після прийому їжі, в той час як АUC були схожими. Ця відмінність не має клінічного значення, тому Еліфор можна застосовувати незалежно від прийому їжі (див. “Спосіб застосування та дози”).

Зв'язування десвенлафаксину з білками плазми низьке (30 %) і не залежить від концентрації лікарського засобу. Об’єм розподілу десвенлафаксину в рівноважній концентрації після внутрішньовенного введення становить 3,4 л/кг, що свідчить про розподіл у несудинні частини тіла.

Метаболізм і виведення

Десвенлафаксин насамперед метаболізується шляхом кон'югації (опосередкованого ізоформами уридин-5-дифосфату (УДФ)) і меншою мірою через окислювальний метаболізм. CYP3A4 є ізоферментом цитохрому Р450, що бере участь в окислювальному метаболізмі (N-деметилювання) десвенлафаксину. Метаболічний шлях CYP2D6 не задіяний, і після введення дози 100 мг фармакокінетика десвенлафаксину була схожою у пацієнтів із повільним та швидким метаболізмом CYP2D6. Приблизно 45 % десвенлафаксину виділяється в незміненому вигляді у сечу протягом 72 годин після перорального прийому. Приблизно 19 % введеної дози виводиться у вигляді глюкуронідного метаболіту і < 5 % у вигляді окислювального метаболіту (N,О-дидесметилвенлафаксин) у сечу.

Вік

У дослідженні серед здорових суб’єктів, які отримували дози до 300 мг, спостерігалось збільшення C_max приблизно на 32 % і збільшення AUC на 55 % у осіб віком понад 75 років (n=17) у порівнянні з суб'єктами віком від 18 до 45 років (n=16). Пацієнти віком від 65 до 75 років (n=15) не демонстрували змін C_max, але значення АUC у цієї вікової групи збільшувалось приблизно на 32 % порівняно зі значенням AUC у суб’єктів віком від 18 до 45 років (див. “Спосіб застосування та дози”).

Стать

Корегування дози залежно від статі не потрібне.

Раса

Корегування дози залежно від раси не потрібне.

Ниркова недостатність

У пацієнтів з порушенням функції нирок кліренс Еліфору був зниженим. У пацієнтів з тяжкою нирковою недостатністю (24-годинний КК < 30 мл/хв, формула Кокрофта–Голта) і термінальною стадією ниркової недостатності період напіввиведення значно подовжений, що збільшує вплив Еліфору, тому цим пацієнтам рекомендується корекція дози.

Печінкова недостатність

Середній період напіввиведення (t_1/2) змінювався від приблизно 10 годин у здорових пацієнтів і пацієнтів з легкими порушеннями функції печінки до 13 і 14 годин при середній і тяжкій печінковій недостатності відповідно. Рекомендована доза для пацієнтів з печінковою недостатністю становить 50 мг/добу. Збільшення дози вище 100 мг/добу не рекомендується (див. розділ “Спосіб застосування та дози” підрозділ “Застосування в особливих групах”).

Клінічні характеристики.

Показання.

Лікування великого депресивного розладу (ВДР).

Протипоказання.

• Підвищена чутливість до десвенлафаксину сукцинату, венлафаксину гідрохлориду або до будь-яких допоміжних речовин у складі препарату Еліфор.

• Одночасне застосування інгібіторів МАО або їх застосування протягом 7 днів після припинення лікування Еліфором. Застосування Еліфору протягом 14 днів після відміни інгібіторів МАО.

• Одночасне лікування інгібіторами МАО, такими як лінезолід, або внутрішньовенна терапія метиленовим синім.

Взаємодія з іншими лікарськими засобами та інші види взаємодій.

Інгібітори МАО

Не слід застосовувати інгібітори МАО, призначені для лікування психічних розладів, одночасно з десвенлафаксином або протягом 7 днів після припинення лікування десвенлафаксином. Не слід застосовувати десвенлафаксин протягом 14 днів після відміни інгібіторів МАО, призначених для лікування психічних розладів. Крім того, не слід розпочинати терапію десвенлафаксином пацієнтів, які проходять лікування лінезолідом або метиленовим синім для внутрішньовенного введення (див. “Спосіб застосування та дози”, “Протипоказання”, “Особливості застосування”).

Серотонінергічні засоби

Беручи до уваги механізм дії десвенлафаксину та можливість розвитку серотонінового синдрому, слід з обережністю застосовувати десвенлафаксин у комбінації з іншими препаратами, які можуть вплинути на системи серотонінергічних нейромедіаторів (див. “Спосіб застосування та дози”, “Протипоказання”, “Особливості застосування”).

Препарати, що впливають на гемостаз (наприклад, НПЗП, аспірин і варфарин)

Виділення серотоніну тромбоцитами відіграє важливу роль у гемостазі. Епідеміологічні дослідження “випадок-контроль” і когортні дослідження продемонстрували зв'язок між застосуванням психотропних препаратів, які впливають на зворотне захоплення серотоніну, і виникненням кровотеч у верхньому відділі шлунково-кишкового тракту. Ці дослідження також продемонстрували, що одночасне застосування НПЗП або аспірину може посилювати ризик кровотечі. Повідомлялось про зміни ефекту антикоагулянтів, в тому числі підвищену кровоточивість, коли селективні інгібітори зворотного захоплення серотоніну (СІЗЗС) і селективні інгібітори зворотного захоплення серотоніну і норадреналіну (СІЗЗСН) застосовували одночасно з варфарином. Пацієнти, які отримують терапію варфарином, повинні перебувати під ретельним контролем на початку лікування та при відміні застосування Еліфору (див. “Особливості застосування”).

Здатність інших лікарських засобів впливати на десвенлафаксин

На підставі даних досліджень in vitro, не потрібно корегувати дози Еліфору при одночасному застосуванні з інгібіторами CYP3A4 і CYP1A1, 1A2, 2A6, 2D6, 2C8, 2C9, 2C19, 2E1 і транспортером Р-глікопротеїну. Клінічні дослідження не продемонстрували клінічно значущої фармакокінетичної взаємодії між Еліфором і сильними інгібіторами CYP3A4.

Здатність десвенлафаксину впливати на інші лікарські засоби

Десвенлафаксин в дозі 100 мг на добу не має клінічно значущого впливу на метаболізм CYP2D6. Субстрати, що в основному метаболізуються CYP2D6 (наприклад, дезипрамін, атомоксетин, декстрометорфан, метопролол, небіволол, перфеназин, толтеродин), слід призначати у вихідних дозах при одночасному застосуванні Еліфору 100 мг чи менше або при відміні застосування Еліфору. Слід зменшувати дозу цих субстратів наполовину при одночасному застосуванні з 400 мг Еліфору.

Немає необхідності у додатковій корекції дози під час одночасного застосування субстратів CYP3A4, 1A2, 2A6, 2C8, 2C9 та ізоферментів 2C19 і транспортера Р-глікопротеїну. Клінічні дослідження продемонстрували відсутність клінічно значущої фармакокінетичної взаємодії між Еліфором і субстратами CYP3A4.

Десвенлафаксин (100 мг/добу) не має клінічно значущого впливу на тамоксифен та арипіпразол, сполуки, які метаболізуються шляхом поєднання обох ферментів CYP2D6 і CYP3A4.

Дослідження in vitro продемонстрували мінімальний інгібуючий ефект десвенлафаксину на ізофермент CYP2D6.

Десвенлафаксин не пригнічує та не стимулює ізофермент CYP3A4 in vitro.

Десвенлафаксин не пригнічує ізоферменти CYP1A2, 2A6, 2C8, 2C9, 2С19 і транспортер Р-глікопротеїну і не впливає на фармакокінетику препаратів, які є субстратами цих ізоферментів CYP і транспортера in vitro.

Інші лікарські засоби, що містять десвенлафаксин або венлафаксин

Слід уникати застосування Еліфору з іншими засобами, що містять десвенлафаксин або венлафаксин. Одночасне застосування Еліфору з іншими засобами, що містять десвенлафаксин або венлафаксин, збільшує рівень десвенлафаксину в крові та посилює дозозалежні побічні реакції (див. “Побічні реакції”).

Етанол

Еліфор не збільшує порушення психічних і моторних навичок, що викликані етанолом. Однак, як і під час прийому інших препаратів, що діють на центральну нервову систему, пацієнтам слід рекомендувати уникати прийому алкоголю під час застосування Еліфору.

Вплив лікарського засобу на результати лабораторних досліджень

Повідомлялось про хибнопозитивні імунологічні скринінгові аналізи сечі на фенциклідин та амфетамін у пацієнтів, які застосовують десвенлафаксин. Це пов'язано з відсутністю специфічності скринінг-тестів. Хибнопозитивні результати аналізів можна очікувати протягом декількох днів після припинення прийому десвенлафаксину. Підтвердні тести, такі як газова хроматографія/мас-спектрометрія, можуть відрізнити десвенлафаксин від фенциклідину і амфетаміну.

Особливості застосування.

Суїцидальні думки та поведінка у дітей, підлітків і молодих людей

Пацієнти з ВДР, як дорослі, так і діти, незалежно від того, застосовують вони антидепресанти чи ні, можуть зіткнутися з посиленням депресії, виникненням суїцидальних ідей і поведінки (суїцидальності) або незвичайними змінами у поведінці, і цей ризик може зберігатися до настання стійкої ремісії. Відомо, що депресія та деякі інші психічні розлади є факторами ризику самогубства; самі ці розлади є його чіткими передвісниками. Однак антидепресанти можуть відігравати певну роль у посиленні депресії та появі суїцидальності у деяких пацієнтів на ранніх етапах лікування. Узагальнені аналізи короткострокових плацебо-контрольованих досліджень антидепресантів (СІЗЗС та інших) продемонстрували, що ці препарати підвищують ризик суїцидальних думок і поведінки (суїцидальності) у дітей, підлітків і молодих людей (віком від 18 до 24 років) з ВДР та іншими психічними розладами. Короткострокові дослідження не показують збільшення ризику суїцидальності під час прийому антидепресантів порівняно з плацебо у дорослих віком від 24 років; спостерігалося зниження ризику суїцидальності під час прийому антидепресантів порівняно з плацебо у дорослих віком від 65 років.

Об'єднаний аналіз плацебо-контрольованих досліджень серед дітей та підлітків з ВДР, обсесивно-компульсивними розладами (ОКР) або іншими психічними розладами включав загалом 24 короткострокових дослідження 9 антидепресантів за участю більш ніж 4400 пацієнтів. Об'єднаний аналіз плацебо-контрольованих досліджень за участю дорослих з ВДР або іншими психічними розладами включав загалом 295 короткострокових досліджень (середня тривалість 2 місяці) 11 антидепресантів серед більш ніж 77 000 пацієнтів. Спостерігалися значні відмінності в ризику суїцидальності між препаратами, однак з тенденцією до збільшення за участю більш молодих пацієнтів майже в усіх досліджуваних препаратів. Спостерігалися відмінності абсолютного ризику суїцидальності серед різних показань; найвищий рівень спостерігався при ВДР. Проте відмінності у ризику (препарати в порівнянні з плацебо) були відносно стабільними у вікових групах і при різних показаннях. В жодному з педіатричних досліджень самогубств не сталося. Спостерігалися самогубства у дослідженнях серед дорослих, але кількість була недостатньою для будь-якого висновку про вплив препаратів на самогубства.

Невідомо, чи поширюється ризик суїцидальності на тривале застосування, тобто довше за кілька місяців. Однак, згідно з даними плацебо-контрольованих досліджень за участю дорослих пацієнтів з депресією, є істотні докази того, що застосування антидепресантів може відкласти рецидив депресії.

Стан усіх пацієнтів, які проходять лікування антидепресантами за будь-якими показаннями, слід належним чином контролювати та спостерігати за клінічним погіршенням, суїцидальністю та незвичними змінами у поведінці, особливо під час перших кількох місяців курсу лікування або під час зміни дози (збільшення або зниження).

Тривожність, збудження, панічні атаки, безсоння, дратівливість, ворожість, агресивність, імпульсивність, акатизія (психомоторне занепокоєння), гіпоманія та манія були зареєстровані у дорослих та дітей, які застосовували антидепресанти для лікування ВДР, а також за іншими показаннями, психіатричними та непсихіатричними. Хоча причинно-наслідковий зв'язок між появою таких симптомів і посиленням депресії та/або виникненням суїцидальних імпульсів встановлено не було, існують побоювання, що такі симптоми можуть бути передумовою виникнення суїцидальності.

Слід розглядати зміну терапевтичної схеми, включаючи можливу відміну застосування препарату, для пацієнтів, депресія яких постійно посилюється або у яких виникає суїцидальність чи симптоми, які можуть бути передвісниками посилення депресії або суїцидальності, особливо якщо ці симптоми є тяжкими, з різким початком або не спостерігалися у пацієнта до лікування.

Якщо було прийнято рішення припинити лікування, препарат слід відміняти, поступово знижуючи дозу, так швидко, як це можливо, але враховуючи, що різке припинення може бути пов'язано з певними симптомами (див. “Спосіб застосування та дози”).

Слід попереджати сім'ї та піклувальників пацієнтів, які застосовують антидепресанти та проходять лікування ВДР або інших захворювань, психіатричних та непсихіатричних, про необхідність спостерігати за пацієнтами щодо появи збудження, дратівливості, незвичних змін в поведінці та інших симптомів, описаних вище, а також появи суїцидальності і негайно повідомляти про такі симптоми медичних працівників.

Обстеження пацієнтів з метою виявлення біполярного розладу

Епізод ВДР може бути первісним симптомом біполярного розладу. Вважається (хоча це не встановлено в контрольованих дослідженнях), що лікування такого епізоду тільки антидепресантами може підвищувати ймовірність прискорення змішаного/маніакального епізоду у пацієнтів з ризиком розвитку біполярного розладу. Невідомо, чи демонструють описані вище симптоми ймовірність цього прискорення. Однак, до початку лікування антидепресантами слід проводити належне обстеження пацієнтів з симптомами депресії для визначення, чи є у них ризик біполярного розладу; таке обстеження повинно включати докладний психіатричний анамнез, включаючи історію самогубств у сім’ї, біполярні розлади і депресії. Слід зазначити, що Еліфор не застосовується в лікуванні біполярної депресії.

Серотоніновий синдром

Повідомлялося про розвиток серотонінового синдрому, потенційно небезпечного для життя, під час застосування СІЗЗCН і СІЗЗС, в тому числі Еліфору, окремо, але особливо під час одночасного застосування з іншими серотонінергічними препаратами (у тому числі триптани, трициклічні антидепресанти, фентаніл, літій, трамадол, триптофан, буспірон і звіробій), а також з препаратами, які знижують метаболізм серотоніну (зокрема, інгібітори MAO, які призначені для лікування психічних розладів, та інші, такі як лінезолід і метиленовий синій для внутрішньовенного застосування).

Симптоми серотонінового синдрому можуть включати зміни психічного стану (наприклад, збудження, галюцинації, марення і кома), вегетативну нестабільність (наприклад, тахікардія, коливання артеріального тиску, запаморочення, потовиділення, припливи, гіпертермія), нервово-м’язові симптоми (наприклад, тремор, ригідність, міоклонус, гіперрефлексія, порушення координації), судоми  та/або шлунково-кишкові симптоми (наприклад, нудота, блювання, діарея). Пацієнтів слід контролювати щодо виникнення серотонінового синдрому.

Одночасне застосування Еліфору з інгібіторами МАО, призначеними для лікування психічних розладів, протипоказане. Еліфор також не слід призначати пацієнтам, які проходять лікування інгібіторами МАО, такими як лінезолід або метиленовий синій для внутрішньовенного застосування. Усі повідомлення про метиленовий синій, які містили інформацію про шляхи введення, стосувались внутрішньовенного введення в діапазоні доз від 1 мг/кг до 8 мг/кг. Повідомлення про застосування метиленового синього іншими способами (наприклад, пероральні таблетки або місцеві ін'єкції) або у більш низьких дозах відсутні. Якщо є необхідність застосування інгібіторів МАО, таких як лінезолід або внутрішньовенний метиленовий синій, пацієнту, який застосовує Еліфор, слід відмінити застосування Еліфору до початку лікування інгібіторами МАО (див. “Протипоказання”, “Спосіб застосування та дози”).

Якщо одночасне застосування Еліфору з іншими серотонінергічними засобами, в тому числі триптанами, трициклічними антидепресантами, фентанілом, літієм, трамадолом, буспіроном, триптофаном і звіробоєм клінічно виправдане, пацієнти повинні бути проінформовані про можливе підвищення ризику серотонінового синдрому, зокрема на початку лікування та при збільшенні дози.

Лікування Еліфором з одночасним застосуванням серотонінергічних засобів слід негайно припинити при виникненні вищеописаних симптомів і розпочати відповідне симптоматичне лікування.

Підвищений кров'яний тиск

Пацієнти, які отримують Еліфор, повинні регулярно контролювати артеріальний тиск, оскільки збільшення артеріального тиску спостерігалося в клінічних дослідженнях (див. “Побічні реакції”). До початку лікування Еліфором слід встановити контроль над показниками артеріального тиску пацієнтам із артеріальною гіпертензією в анамнезі. Слід дотримуватись обережності при лікуванні хворих з уже наявною артеріальною гіпертензією, серцево-судинними та цереброваскулярними розладами, які можуть посилюватись з підвищенням артеріального тиску. Повідомлялося про випадки підвищеного артеріального тиску, що вимагали негайного лікування, під час застосування Еліфору.

Стійке підвищення кров'яного тиску може мати несприятливі наслідки. Для пацієнтів, які зазнають стійкого підвищення кров'яного тиску під час прийому Еліфору, слід розглянути доцільність зниження дози або припинення терапії (див. “Побічні реакції”).

Аномальні кровотечі

СІЗЗС та СІЗЗCН, в тому числі Еліфор, можуть збільшувати ризик кровотеч. Супутнє застосування аспірину, нестероїдних протизапальних препаратів, варфарину та інших антикоагулянтів може збільшувати цю небезпеку. Опис клінічних випадків та епідеміологічні дослідження (“випадок-контроль” і когортні дослідження) продемонстрували зв'язок між застосуванням препаратів, які впливають на зворотне захоплення серотоніну, і виникненням шлунково-кишкової кровотечі. Випадки кровотечі, пов'язані з СІЗЗС та СІЗЗCН, варіювалися від екхімозу, гематоми, носової кровотечі і петехії до кровотечі, небезпечної для життя. Пацієнти мають знати про ризик кровотечі, пов'язаний із супутнім застосуванням Еліфору і НПЗП, аспірину або інших препаратів, які впливають на коагуляцію або кровотечу.

Вузькокутова глаукома

Повідомлялося про мідріаз, асоційований із застосуванням Еліфору, тому слід моніторити стан пацієнтів із підвищеним внутрішньоочним тиском або з ризиком закритокутової глаукоми (вузькокутової глаукоми).

Активація манії/гіпоманії

У всіх дослідженнях фази 2 і фази 3 ВДР манії спостерігалися приблизно у 0,02 % пацієнтів, які отримували Еліфор. Активація манії/гіпоманії спостерігалася також у невеликої кількості пацієнтів з великим афективним розладом, які отримували інші зареєстровані антидепресанти. Як і всі інші антидепресанти, Еліфор слід застосовувати з обережністю пацієнтам з манією або гіпоманією в особистому або сімейному анамнезі.

Синдром відміни

Симптоми відміни оцінювали у систематичних і проспективних дослідженнях серед пацієнтів, які отримували Еліфор у ході клінічних досліджень ВДР. Раптове припинення або зниження дози було асоційоване з появою нових симптомів, які включають запаморочення, нудоту, головний біль, дратівливість, безсоння, діарею, тривожність, втому, аномальні сни і пітливість. Загалом, симптоми відміни були частішими у випадку більш тривалої терапії.

Під час застосування СІЗЗСН і СІЗЗС були отримані спонтанні повідомлення про побічні реакції, що виникали після відміни цих препаратів, особливо різкої, включаючи такі: дисфоричний настрій, дратівливість, збудження, запаморочення, розлади чутливості (наприклад, парестезії, такі як відчуття електричного струму), тривожність, сплутаність свідомості, головний біль, млявість, емоційна лабільність, безсоння, гіпоманія, шум у вухах і судоми. Хоча ці реакції, як правило, минали самостійно, були повідомлення про тяжкі симптоми відміни.

Слід контролювати ці симптоми у пацієнтів, які припиняють лікування Еліфором. Рекомендується поступове зниження дози замість різкого припинення, якщо це можливо. Якщо виникають нестерпні симптоми після зниження дози або припинення лікування, слід розглянути поновлення раніше призначеної дози. Згодом лікар може продовжувати зменшення дози, але більш поступово (див. “Спосіб застосування та дози”, “Побічні реакції”).

Судомні напади

Випадки судом були зареєстровані у передреєстраційних клінічних дослідженнях Еліфору. Системний аналіз дії Еліфору не проводили серед пацієнтів з епілепсією. Пацієнти з судомами в анамнезі були виключені з передреєстраційних клінічних досліджень. Еліфор слід призначати з обережністю пацієнтам з епілепсією.

Гіпонатріємія

Гіпонатріємія може виникати в результаті лікування СІЗЗС і СІЗЗСН, в тому числі Еліфором. У багатьох випадках гіпонатріємія є результатом синдрому невідповідної секреції антидіуретичного гормону. Випадки коли рівень натрію сироватки був би нижче 110 ммоль/л, не зареєстровані. Пацієнти літнього віку мають більший ризик розвитку гіпонатріємії під час лікування СІЗЗС і СІЗЗСН. Крім того, у пацієнтів, які застосовують сечогінні засоби, або при дегідратації з інших причин, ризик виникнення гіпонатріємії також підвищений (див. розділ “Спосіб застосування та дози” підрозділ “Застосування в особливих групах” та “Фармакологічні властивості”). Для пацієнтів з симптомами гіпонатріємії може потребуватися відміна Еліфору та проведення відповідних медичних заходів.

Симптоми гіпонатріємії включають: головний біль, труднощі з концентрацією уваги, погіршення пам'яті, сплутаність свідомості, слабкість і втрату рівноваги, що може призвести до падінь. Симптоми, пов'язані з більш тяжкими та/або гострими випадками, включали: галюцинації, непритомність, судоми, кому, зупинку дихання та смерть.

Інтерстиційна хвороба легенів та еозинофільна пневмонія

Рідко повідомлялось про виникнення інтерстиційної хвороби легенів і еозинофільної пневмонії, що були пов'язані із застосуванням венлафаксином (вихідна речовина Еліфору). Можливість цих побічних реакцій слід розглядати у пацієнтів, які застосовують Еліфор та звертаються з прогресуючою задишкою, кашлем або дискомфортом у грудях. Такі пацієнти мають проходити негайне медичне обстеження, також слід розглянути припинення лікування Еліфором.

Застосування пацієнтам літнього віку

З 4158 пацієнтів, які брали участь у передреєстраційних клінічних дослідженнях Еліфору, 6 % були віком від 65 років. В цілому, не спостерігалося відмінностей у показниках безпеки та ефективності між цими пацієнтами та пацієнтами молодшого віку, проте в короткострокових плацебо-контрольованих дослідженнях спостерігався вищий рівень систолічної ортостатичної гіпотонії у пацієнтів віком ≥ 65 років порівняно з пацієнтами віком < 65 років, які отримували Еліфор. Для пацієнтів літнього віку слід враховувати можливий обмежений нирковий кліренс Еліфору при визначенні дози.

СІЗЗС і СІЗЗСН, у тому числі Еліфор, були пов'язані з випадками клінічно значущої гіпонатріємії у пацієнтів літнього віку, які, можливо, мають підвищений ризик виникнення цих побічних реакцій.

Застосування у період вагітності або годування груддю.

Вагітність (категорія C)

Адекватних і добре контрольованих досліджень впливу Еліфору у вагітних жінок не проводили. У репродуктивних експериментальних дослідженнях впливу десвенлафаксину сукцинату у тварин, доказів тератогенності не спостерігалося при дозах, до 30 разів більших за дозу 100 мг/добу для людини (у перерахунку на мг/м²). Збільшення смертності дитинчат тварин спостерігалося протягом перших 4 днів лактації за умови застосування десвенлафаксину сукцинату під час вагітності та в період лактації в дозах, у 10 разів вищих за дозу 100 мг/добу для людини (у перерахунку на мг/м²). Еліфор слід застосовувати під час вагітності, тільки якщо потенційна користь для матері виправдовує потенційний ризик для плода.

Клінічні міркування

Проспективне довготривале дослідження за участю 201 жінки з анамнезом ВДР, еутимічних на початку вагітності, продемонструвало, що жінки, які припинили прийом антидепресантів під час вагітності, частіше страждали від рецидиву великої депресії, ніж жінки, які продовжували застосовувати антидепресанти.

Новонароджені, які зазнали впливу СІЗЗСН або СІЗЗС наприкінці третього триместру, мали ускладнення, які потребували тривалої госпіталізації, штучної вентиляції та зондового харчування. Такі ускладнення можуть виникнути відразу після пологів. Повідомлялося про пригнічення дихання, ціаноз, апное, судоми, температурну нестабільність, труднощі у годуванні, блювання, гіпоглікемію, гіпотонію, гіпертонію, гіперрефлексію, тремор, нервозність, дратівливість і постійний плач. Ці особливості відповідають або прямій токсичній дії СІЗЗС і СІЗЗСН або, можливо, синдрому відміни препарату. Слід зазначити, що в деяких випадках клінічна картина відповідає серотоніновому синдрому (див. “Особливості застосування”).

Годування груддю

Десвенлафаксин (О-десметилвенлафаксин) виділяється в материнське молоко. Через можливість виникнення тяжких побічних реакцій на Еліфор у грудних дітей слід прийняти рішення про припинення годування або відміну препарату, беручи до уваги значення препарату для матері.

Здатність впливати на швидкість реакції при керуванні автотранспортом або іншими механізмами.

Дослідження впливу препарату на швидкість реакції при керуванні автотранспортом або іншими механізмами не проводили. Під час вирішення питання щодо керування автотранспортом або іншими механізмами слід враховувати можливість появи побічних реакцій.

Спосіб застосування та дози.

Рекомендована доза препарату Еліфор становить 50 мг один раз на добу, незалежно від прийому їжі.

Еліфор слід застосовувати приблизно в один і той же час кожен день. Таблетки слід ковтати цілими, запиваючи рідиною, не розламувати, не подрібнювати, не розжовувати та не розчиняти.

У клінічних дослідженнях дози від 50 до 400 мг на добу були ефективними, додаткового ефекту від застосування препарату в дозах понад 50 мг на добу не спостерігалось, а побічні реакції та ризик розвитку синдрому відміни були частішими при більш високих дозах. Якщо лікар, базуючись на результатах клінічної оцінки стану пацієнта, приймає рішення, що збільшення дози понад 50 мг на добу для певного пацієнта є доцільним, максимальна рекомендована доза не повинна перевищувати 100 мг на добу.

Під час припинення терапії рекомендується поступове зниження дози, якщо це можливо, з метою мінімізації симптомів відміни.

Застосування в особливих групах

Пацієнти з порушенням функції нирок

Максимальна рекомендована доза для пацієнтів з помірною нирковою недостатністю (кліренс креатиніну [КК] від 30 до 50 мл/хв) становить 50 мг на добу. Максимальна рекомендована доза для пацієнтів з тяжкою нирковою недостатністю (КК < 30 мл/хв) або термінальною стадією ниркової недостатності становить 50 мг через день. Не слід підвищувати дозу пацієнтам після діалізу.

Пацієнти з порушенням функції печінки

Рекомендована доза для пацієнтів з помірною та тяжкою печінковою недостатністю становить 50 мг на добу. Підвищення дози вище 100 мг на добу не рекомендується.

Підтримувальна терапія

Існує загальна думка, що гострі епізоди ВДР вимагають безперервної терапії лікарськими засобами протягом декількох місяців або довше. Ефективність довготривалого застосування Еліфору (50-400 мг) було встановлено у двох дослідженнях підтримувальної терапії. Слід проводити періодичну оцінку стану пацієнта для визначення необхідності продовження терапії.

Відміна препарату Еліфор

Повідомлялось про симптоми, пов'язані з відміною Еліфору, інших СІЗЗСН і СІЗЗС. Слід контролювати стан пацієнтів, які припиняють лікування, для виявлення симптомів відміни. Рекомендується поступове зниження дози замість різкого припинення, коли це можливо. Якщо після зниження дози або припинення лікування виникають нестерпні симптоми, може потребуватися поновлення раніше призначеної дози. Пізніше лікар може продовжити зменшувати дози, але більш поступово.

Переведення пацієнтів з інших антидепресантів на Еліфор

Повідомлялось про симптоми відміни під час переведення пацієнтів з інших антидепресантів, в тому числі венлафаксину, на Еліфор. Зниження дози початкового антидепресанту може бути необхідним для мінімізації симптомів відміни.

Терапія інгібіторами МАО для лікування психічних розладів

Принаймні 14 днів має пройти між припиненням застосування інгібітора МАО, призначеного для лікування психічних розладів, і початком терапії Еліфором, і принаймні 7 днів має пройти після відміни Еліфору до початку терапії інгібітором MAO, призначеним для лікування психічних розладів.

Застосування Еліфору з іншими інгібіторами МАО, такими як лінезолід або метиленовий синій

Не починайте терапію Еліфором пацієнта, який проходить лікування лінезолідом або метиленовим синім для внутрішньовенного застосування, через збільшення ризику виникнення серотонінового синдрому. Для пацієнта, який вимагає невідкладної терапії психічного стану, слід розглянути інші методи, в тому числі госпіталізацію.

У деяких випадках пацієнт, який вже отримує Еліфор, може потребувати термінового лікування лінезолідом або метиленовим синім для внутрішньовенного застосування. Якщо немає прийнятної альтернативи лінезоліду або метиленовому синьому і потенційна користь від застосування цих препаратів перевищує ризики серотонінового синдрому у конкретного пацієнта, Еліфор слід скасувати негайно і почати лікування лінезолідом або метиленовим синім для внутрішньовенного застосування. Стан пацієнта слід відстежувати на наявність симптомів серотонінового синдрому протягом 7 днів або до 24 годин після прийому останньої дози лінезоліду або метиленового синього для внутрішньовенного застосування, залежно від того, що настане раніше. Терапію Еліфором можна відновити через 24 години після застосування останньої дози лінезоліду або метиленового синього для внутрішньовенного введення.

Ризик одночасного застосування метиленового синього для внутрішньовенного введення або в інших формах (наприклад, у формі пероральних таблеток або шляхом місцевої ін'єкції) у дозах, значно нижчих за 1 мг/кг, невідомий. Лікар має враховувати можливість виникнення симптомів серотонінового синдрому під час такого застосування.

Діти.

Безпека та ефективність для дітей не встановлені, тому препарат не застосовують у цій віковій категорії пацієнтів.

Передозування.

Досвід клінічних досліджень передозування десвенлафаксину сукцинату у людей обмежений. Проте десвенлафаксин (Еліфор) є основним активним метаболітом венлафаксину. Нижче представлені повідомлення про передозування венлафаксину.

У післяреєстраційному застосуванні передозування венлафаксину відбувалося переважно в поєднанні з алкоголем та/або іншими препаратами. Найбільш частими симптомами були тахікардія, зміни рівня свідомості (від сонливості до коми), мідріаз, судоми та блювання. Повідомлялося про зміни на електрокардіограмі (наприклад, пролонгація інтервалу QT, блокада ніжки пучка Гіса, пролонгація QRS), синусову та шлуночкову тахікардію, брадикардію, гіпотонію, гострий некроз скелетних м'язів, запаморочення, некроз печінки, серотоніновий синдром і смерть.

Опубліковані ретроспективні дослідження свідчать, що передозування венлафаксину може бути пов'язане з підвищеним ризиком розвитку летальних наслідків порівняно з антидепресантами СІЗЗС, але ризик розвитку летальних наслідків венлафаксину нижчий, ніж у трициклічних антидепресантів. Епідеміологічні дослідження продемонстрували, що пацієнти, які отримують венлафаксин, мають більш високий рівень наявних до лікування факторів ризику суїциду, ніж пацієнти, які отримують СІЗЗС. Якою мірою підвищений ризик летальних наслідків можна віднести до токсичності венлафаксину при передозуванні, не з’ясовано, на відміну від деяких інших показників токсичності у пацієнтів, які отримують венлафаксин.

Лікування передозування. Специфічні антидоти до Еліфору не відомі. Рекомендована симптоматична та підтримувальна терапія, моніторинг серцевого ритму та життєвих показників.

Побічні реакції.

Безпека десвенлафаксину була встановлена у клінічних дослідженнях за участю 7785 пацієнтів із ВДР, яким застосовували щонайменше одну дозу десвенлафаксину в діапазоні доз від 10 до 400 мг/добу. Безпека довготривалого застосування була оцінена у більше ніж 2000 суб’єктів із ВДР, яким застосовували десвенлафаксин протягом не менше 6 місяців, та у 400 пацієнтів, які приймали десвенлафаксин протягом 1 року.

У більшості випадків побічні реакції найчастіше спостерігалися протягом першого тижня лікування та були від легкого до помірного ступеня тяжкості. Частота виникнення небажаних реакцій загалом була дозозалежною.

Нижче наведено побічні реакції, про які повідомлялося в ході передреєстраційних клінічних досліджень застосування десвенлафаксину у дозах від 10 до 400 мг для лікування ВДР. Частота виникнення небажаних реакцій класифікується за такою шкалою: дуже часто – ≥ 1/10; часто – ≥ 1/100 і < 1/10; нечасто – ≥ 1/1000 і < 1/100; рідко – ≥ 1/10000 і ≤ 1/1000; дуже рідко – < 1/10000; невідомо – не можна встановити частоту на підставі наявних даних. Побічні реакції з частотою < 1% розраховувалися вручну; реакції з частотою ≥ 1% були класифіковані як представлено нижче.

У кожній групі за частотою побічні реакції представлені у порядку зниження серйозності.

З боку імунної системи: нечасто – підвищена чутливість.

З боку метаболізму та харчування: часто – знижений апетит; рідко – гіпонатріємія.

З боку психіки: дуже часто – безсоння; часто – тривога, нервозність, аноргазмія, зниження статевого потягу, незвичайні сновидіння; нечасто – деперсоналізація, незвичайний оргазм, синдром відміни; рідко – галюцинації, гіпоманія, манія.

З боку нервової системи: дуже часто – запаморочення, головний біль; часто – сонливість, тремор, порушення уваги, парестезія, дисгевзія; нечасто – синкопе; рідко – судоми, дистонія; невідомо – серотоніновий синдром**.

З боку органів зору: нечасто – мідріаз, нечіткий зір.

З боку органів слуху та вестибулярного апарату: часто – дзвін у вухах, вертиго.

З боку серця: часто – тахікардія, відчуття серцебиття.

З боку судин: часто – приливи; нечасто – холод у кінцівках, ортостатична гіпотензія

З боку дихальної системи, органів грудної клітки і середостіння: часто – позіхання; нечасто – носова кровотеча.

З боку травної системи: дуже часто – нудота, сухість у роті, запор; часто – блювання, діарея.

З боку шкіри та підшкірних тканин: дуже часто – гіпергідроз; часто – висипання; нечасто – алопеція; рідко – ангіоневротичний набряк**, реакція фоточутливості; невідомо – синдром Стівенса–Джонсона**.

З боку скелетно-м’язової та сполучної тканини: нечасто – скелетно-м’язова ригідність.

З боку нирок та сечовивідних шляхів: нечасто – протеїнурія, затримка сечі, утруднений початок сечовипускання.

З боку статевих органів і молочної залози: часто – еректильна дисфункція*, відстрочена еякуляція*, відсутність еякуляції*; нечасто – сексуальна дисфункція, порушення еякуляції*.

Загальні порушення: часто – втомлюваність, астенія, озноб, відчуття тривоги, дратівливість.

Лабораторні дослідження: часто – підвищення артеріального тиску, збільшення маси тіла, зменшення маси тіла; нечасто – відхилення від норми показників функціональної проби печінки, збільшення кількості тригліцеридів в крові, підвищення рівнів пролактину в крові, підвищення рівнів холестерину в крові.

* Частота розрахована лише на підставі даних, отриманих у чоловіків.

** Побічні реакції, виявлені під час застосування препарату після реєстрації.

Ішемічні побічні реакції з боку серця

В клінічних дослідженнях іноді повідомлялося про ішемічні побічні реакції з боку серця, що включали ішемію міокарда, інфаркт міокарда та закупорку коронарних судин, яка потребувала реваскуляризації, у пацієнтів, які мали численні супутні фактори ризику серцевих захворювань. Такі явища спостерігалися у більшої кількості пацієнтів під час лікування десвенлафаксином у порівнянні з плацебо.

Реакції при припиненні прийому препарату

Припинення (особливо різке) прийому СІЗЗС/СІЗЗСН, включаючи десвенлафаксин, зазвичай призводить до синдрому відміни. Побічні реакції, про які повідомлялося у зв’язку з різким припиненням прийому препарату, зниженням дози або поступовим зниженням дози у клінічних дослідженнях ВДР з частотою ≥ 2%, включали: запаморочення, синдром відміни, нудоту і головний біль. Загалом симптоми відміни препарату виникали частіше при більш високих дозах та більш тривалому курсі лікування. Ці реакції були легкого або помірного ступеня тяжкості та проходили самостійно, однак у деяких пацієнтів вони могли бути тяжкими та/або тривалими. Таким чином, коли лікування десвенлафаксином більше не потрібне, рекомендується поступово припиняти прийом препарату шляхом зниження дози.

Побічні реакції, про які повідомлялося як про причини припинення прийому препарату

У комбінованих 8–12-тижневих плацебо-контрольованих дослідженнях ВДР 8 % з 3335 пацієнтів, які отримували десвенлафаксин (від 10 до 400 мг), та 4 % з 1873 пацієнтів, які отримували плацебо припинили лікування через побічні реакції.

Найбільш поширеною побічною реакцією, що призводила до припинення прийому препарату у щонайменше 2 % пацієнтів, які проходили лікування десвенлафаксином, у нетривалих дослідженнях (до 12 тижнів) була нудота (2 %). У тривалому дослідженні (до 11 місяців), у подвійній сліпій фазі, у пацієнтів, які проходили лікування десвенлафаксином, побічні реакції виникали з більшою частотою, ніж у пацієнтів, які застосовували плацебо, проте, у щонайменше 2 % пацієнтів, жодне явище не призводило до припинення прийому препарату.

При застосуванні дози 50 мг десвенлафаксину частота припинення прийому препарату через побічну реакцію (4 %) була подібною до такої при прийомі плацебо (4 %). При дозах 100 мг і 200 мг десвенлафаксину частота припинення прийому препарату через побічну реакцію складала відповідно 8 % і 15 %.

Застосування особам літнього віку

У клінічних дослідженнях ВДР, з 7785 пацієнтів, які проходили лікування десвенлафаксином, 5 % пацієнтів були віком від 65 років. Між цими пацієнтами та молодшими пацієнтами не спостерігалося жодної загальної різниці з безпеки та ефективності. Однак у нетривалих плацебо-

контрольованих дослідженнях спостерігалося більше випадків систолічної ортостатичної гіпотензії, а у нетривалих і тривалих плацебо-контрольованих дослідженнях відмічалося підвищення систолічного тиску у пацієнтів віком > 65 років у порівнянні з дорослими віком ≤ 65 років, які проходили лікування десвенлафаксином.

Побічні реакції, про які повідомлялося при застосуванні інших СІЗЗСН

Хоча шлунково-кишкова кровотеча не вважається побічною реакцією десвенлафаксину, вона є побічною реакцією інших СІЗЗСН і також може виникнути при застосуванні десвенлафаксину.

Повідомлення про підозрювані побічні реакції

Повідомлення про підозрювані побічні реакції у післяреєстраційний період є важливим заходом. Це дозволяє продовжувати моніторинг співвідношення користь/ризик при застосуванні препарату. Лікарям пропонується повідомляти про будь-які підозрювані побічні реакції згідно з чинними вимогами системи звітності.

Термін придатності.

3 роки.

Умови зберігання. Зберігати при температурі не вище 25 °С.

Зберігати в недоступному для дітей місці.

Упаковка.

Таблетки пролонгованої дії по 50 мг № 28: картонна коробка, що містить 2 блістери; по 14 таблеток у блістері;

таблетки пролонгованої дії по 100 мг № 28: картонна коробка, що містить 2 блістери; по 14 таблеток у блістері.

Категорія відпуску. За рецептом.

Виробник.

Пфайзер Менюфекчуринг Дойчленд ГмбХ / Pfizer Manufacturing Deutschland GmbH

Місцезнаходження виробника та його адреса місця провадження діяльності.

Бетрібштетте Фрайбург, Мусвальдаль 1, 79090 Фрайбург, Німеччина / Betriebsstаtte Freiburg, Mooswaldallee 1, 79090 Freiburg, Germany.

Інструкція відсутня