Мікардис - інструкція для медичного застосування

ІНСТРУКЦІЯ

для медичного застосування препарату

МІКАРДИС^®

(MICARDIS^®)

Склад:

діюча речовина:  telmisartan;

1 таблетка містить телміcартану 80 мг;

допоміжні речовини: натрію гідроксид, повідон (Е 1201), меглюмін, сорбіт (Е 420), магнію стеарат (Е 470b).

Лікарська форма. Таблетки.

Фармакотерапевтична група. Антагоністи ангіотензину II. Код АТС C09C A07.

Клінічні характеристики.

Показання. Лікування артеріальної гіпертензії. Попередження серцево-судинних захворювань та смертності у пацієнтів віком 55 років та старше, з високим ризиком розвитку серцево-судинних захворювань.

Протипоказання.

- Гіпер чутливість до складових препарату;

- вагітність і період годування груддю;

- обструктивні біліарні порушення;

- тяжкі порушення функції печінки;

- дитячий вік (до 18 років).

У випадку рідкісних спадкових станів, через які можлива несумісність із допоміжною речовиною препарату   приймати МІКАРДИС протипоказано.

Спосіб застосування та дози.

Дорослі.

Лікування артеріальної гіпертензії. Рекомендована доза   становить 40 мг на добу. В окремих пацієнтів антигіпертензивний ефект може бути досягнутий при щодобовій дозі 20 мг. У випадках, коли бажаний тиск не досягається, дозу телміcартану можна підвищити до 80 мг  1  раз на добу. Альтернативно телміcартан можна призначати в комбінації з ті азидними діуретиками, такими як гідрохлортіазид, що   має адитивний ефект зниження тиску крові з телміcартаном. При підвищенні дози необхідно взяти до уваги, що максимальний антигіпертензивний ефект у цілому досягається через 4–8 тижнів від початку лікування.

Хворим на тяжку артеріальну гіпертензію можливе застосування телміcартану до 160 мг на добу окремо та в комбінації з гідрохлортіазидом 12,5–25 мг на добу. Таке лікування добре переноситься та є ефективним.

Попередження серцево-судинних захворювань та смертності. Рекомендована доза становить 80 мг один раз на добу. Ефективність телмісартану у дозах менше 80 мг при попередженні серцево-судинних захворювань та смертності не відома.

Розпочинаючи лікування телмісартаном з метою попередження серцево-судинних захворювань та смертності, рекомендується проводити моніторинг артеріального тиску і, при потребі, коригувати препарати, які знижують артеріальний тиск.

МІКАРДИС   можна приймати з їжею або без неї.

Лікар визначає тривалість курсу лікування, який залежить від характеру захворювання та ефективності терапії.

Пацієнти з порушеннями функції нирок. Пацієнти з нирковою недостатністю, включаючи тих, які підлягають діалізу, не потребують корекції дози. Телмісартан не виводиться з крові при застосуванні гемофільтрації.

Пацієнти з порушеннями функції печінки. Для пацієнтів із легкими або помірними порушеннями функції печінки добова доза не має перевищувати 40 мг 1 раз на добу.

Пацієнти літнього   віку. Немає потреби в корекції дози для пацієнтів літнього віку.

Побічні реакції.

Загальна частота проявів побічних явищ у пацієнтів з артеріальною гіпертензією в контрольованих клінічних випробуваннях при прийомі телмісартану зазвичай співставлялася з прийомом плацебо. Частота проявів побічних явищ не є дозозалежною та не має взаємозв'язку зі статтю, віком або расою пацієнтів.

Дані щодо безпеки препарату МІКАРДИС при попередженні серцево-судинних захворювань та смертності були співвідносними з даним при лікуванні артеріальної гіпертензії.

Нижчезазначені побічні реакції на препарат зібрані з контрольованих клінічних випробувань за участю хворих на артеріальну гіпертензію, а також за даними пост маркетингових звітів. До цього переліку також увійшли серйозні побічні явища та побічні явища, які призвели до припинення лікування і були виявлені під час трьох клінічних довготривалих досліджень за участю 21642 пацієнтів, які отримували телмісартан для попередження серцево-судинних захворювань та смертності протягом шести років.

Інфекції та інвазії: сепсис із можливим летальним кінцем, інфекції сечових шляхів (включаючи цистит), інфекції верхніх дихальних шляхів.

З боку системи крові та лімфатичної системи: анемія, еозинофілі я,   тромбоцит опенія.

З боку імунної системи: анафілактична реакція, гіпер чутливість.

Метаболізм та розлади харчування: гіперкаліємія.

Психічні розлади: занепокоєність, безсоння, депресії.

З боку нервової системи: синкопе.

З   боку органа зору: порушення зору.

З боку вестибулярного апарату: вертиго.

Карді альні порушення: брадикардія, тахікардія.

Судинні розлади: гіпотензія, ортостатична гіпотензія.

З боку дихальної системи, органів грудної клітки та середостіння: диспное.

Шлунково-кишкові розлади: абдомінальний біль, діарея, сухість у роті, диспепсія, метеоризм, дискомфорт в області шлунка, блювання.

Розлади гепатобіліарної системи: порушення функції печінки/печінкові розлади.

З боку шкіри і підшкірної клітковини: ангіо невротичний набряк, екзема, еритема, свербіж, посилене потовиділення, кропив'янка, медикаментозний дерматит, токсичний дерматит, висипання.

З боку опорно-рухової системи та сполучної тканини: артралгія, біль у спині, судоми м'язів (судоми м’язів ніг), біль у кінцівках (біль у ногах), міалгія, біль у сухожиллі (симптоми подібні до тендиніту).

З боку сечовидільної системи: порушення функції нирок, включаючи гостру ниркову недостатність (див. також розділ «Особливості застосування»).

Загальні порушення: біль у грудях, симптоми, подібні до грипу, астенія (слабкість).

Лабораторні дані: зниження гемоглобіну, підвищення сечової кислоти в крові, підвищення креатині ну в крові, підвищення печінкових ензимів, підвищення рівня креатинфосфокінази (КФК) у крові.

Передозування.

Обмежена інформація щодо передозування у людей. Найзначнішими проявами при передозуванні телмісартану були артеріальна гіпотензія і тахікардія, також траплялись випадки брадикардії. При виникненні симптомів гіпотензії слід призначити симптоматичне лікування (інфузійну терапію, підтримку основних функцій організму). Телміcартан не видаляється шляхом гемодіалізу.

Застосування у період вагітності або годування груддю.

Не слід розпочинати лікування антагоністами рецепторів ангіотензину ІІ у період вагітності. Під час до клінічних досліджень телмісартану не було виявлено тератогенного ефекту, проте виявлена фето токсичність.  

Застосування антагоністів рецепторів ангіотензину II під час другого та третього триместрів вагітності спричинила у людей фето токсичність (порушення функції нирок, олігогідрамніон, уповільнення окостеніння черепа) та неонатальну токсичність (ниркову недостатність, гіпотонію, гіперкаліємію).

Окрім випадків, коли тривале лікування антагоністами рецепторів ангіотензину ІІ вважається необхідним, пацієнти, які планують вагітність, мають перейти на альтернативні антигіпертензивні засоби, застосування яких є безпечним у період вагітності. При виявленні вагітності слід негайно припинити лікування антагоністами рецепторів ангіотензину ІІ, і, за необхідністю, розпочати альтернативне лікування.

Якщо лікування антагоністами рецепторів ангіотензину ІІ проводилося з другого триместру вагітності, рекомендується ультразвукова перевірка функції нирок та формування черепа. Немовлята, матері яких приймали антагоністи рецепторів ангіотензину ІІ, мають перебувати під ретельним наглядом на предмет гіпотонії.

Телміcартан протипоказаний у період годування груддю, оскільки не відомо, чи виділяється він у грудне молоко у людей. Дослідження показали, що телмісартан потрапляє у грудне молоко тварин.

Діти. МІКАРДИС не рекомендується приймати дітям до 18 років через обмежену інформацію щодо безпечності та ефективності препарату.

Особливості застосування.

Вазоренальна гіпертензія

Існує підвищений ризик серйозної гіпотензії та ниркової недостатності, якщо пацієнтів з білатеральним стенозом ренальної артерії або стенозом артерії при єдиній нирці лікують препаратами, які впливають на ренін-ангіотензин-альдостеронову систему.

Ниркова недостатність та трансплантація нирки

Коли МІКАРДИС призначають пацієнтам із порушеною нирковою функцією, рекомендується періодичний моніторинг рівнів калію та креатині ну в сироватці крові. Не існує досвіду застосування МІКАРДИСу пацієнтами з нещодавною трансплантацією нирки.

Зниження внутрішньо судинного об’єму рідини

Симптоматична гіпотензія, особливо після першої дози, може виникати у пацієнтів зі зниженим внутрішньо судинним об’ємом та/або рівнем натрію, що виникає внаслідок терапії діуретиками, обмеження солі при надходженні з їжею, діареї або блювання. Перед прийомом МІКАРДИСу необхідно коригувати такі стани, особливо зниження внутрішньо судинного об’єму та/або рівня натрію.

Подвійна блокада ренін-ангіотензин-альдостеронової системи  

При поєднанні лікарських засобів, які впливають на ренін-ангіотензин-альдостеронову систему, внаслідок блокування цієї системи були виявлені зміни функції нирок (включаючи гостру ниркову недостатність) у пацієнтів з відповідною схильністю. Подвійна блокада ренін-ангіотензин-альдостеронової системи (наприклад, при додаванні інгібітора АПФ до антагоніста рецепторів ангіотензину ІІ) має обмежуватися окремими випадками за умови ретельного моніторингу функції нирок.

Інші стани, що потребують стимуляції ренін-ангіотензин-альдостеронової системи

Пацієнти, у яких судинний тонус і функція нирок залежать головним чином від активності ренін-ангіотензин-альдостеронової системи (наприклад, у пацієнтів із тяжкою застійною серцевою недостатністю або вираженою хворобою нирок, включаючи стеноз ниркової артерії), прийом МІКАРДИСу з іншими медичними препаратами, що впливають на ренін-ангіотензин-альдостеронову систему, може призводити до гострої гіпотензієї, гіперазотемії, олігурії або зрідка до гострої ниркової недостатності.

Первинний гіперальдостеронізм

Пацієнти з первинним гіперальдостеронізмом у цілому не реагують на антигіпертензивні препарати, що діють шляхом блокади ренін-ангіотензинової системи. Тому призначення телміcартану їм   не рекомендується.              

Стеноз аорти та мі трального клапану,   обструктивна гіпертрофічна кардіоміопатія                                                          

Як і щодо інших вазодиляторів, з особливою обережністю призначають пацієнтам, у яких діагностовано стеноз аорти, мі трального клапана або обструктивну гіпертрофічну кардіоміопатію.

Гіперкаліємія

Протягом усього прийому медичних препаратів, що впливають на ренін-ангіотензин-альдостеронову систему, може виникнути гіперкаліємія, особливо при наявності ниркової недостатності та/або серцевої недостатності. У схильних до цього пацієнтів рекомендується проводити моніторинг рівня калію в сироватці крові.

Виходячи з досвіду застосування медичних препаратів, що впливають на ренін-ангіотензин-альдостеронову систему, одночасний прийом з калій зберігаючи ми діуретиками, калієвими добавками, замінниками солі, що містять калій, або іншими медичними препаратами, що можуть підвищити рівень калію (наприклад, гепарин тощо), може призвести до підвищення рівня калію в сироватці крові. Таким чином їх слід з обережністю призначати одночасно з МІКАРДИСом.

Порушення функції печінки

Телміcартан виводиться головним чином у жовч. У пацієнтів із біліарними обструктивними порушеннями або печінковою недостатністю можна очікувати   зниження кліренсу телмісартану. Тому таким пацієнтам телміcартан слід приймати з обережністю.

Сорбіт

Рекомендована щодобова доза таблеток МІКАРДИС 80 мг містить 338 мг сорбіту. Тому МІКАРДИС не можна призначати пацієнтам зі спадковою чутливістю до фруктози.

Інші

Як спостерігалось, інгібітори ангіотензинперетворюючого ензиму, блокатори рецепторів ангіотензину, включаючи МІКАРДИС, менш ефективні для лікування африканців, можливо, через переважно високу поширеність низького рівня реніну у чорношкірих хворих на артеріальну гіпертензію.

Так, як і щодо будь-якого іншого антигіпертензивного агента, значне зниження тиску крові у пацієнтів з ішемічною кардіопатією або ішемічною серцево-судинною хворобою може призвести до інфаркту міокарда або інсульту.

Здатність впливати на швидкість реакції при керуванні авто транспортом або роботі з   іншими механізмами.

Дослідження впливу телміcартану на здатність керувати автомобілем та механічними пристроями не проводилися. Однак при   керуванні автомобілем та механічними пристроями необхідно брати до уваги, що при антигіпертензивній терапії може виникати запаморочення або гіперсомнія.

Взаємодія з іншими лікарськими засобами та інші види взаємодій. Телміcартан може підвищувати гіпотензивний ефект інших антигіпертензивних агентів.

Супутній прийом телмісартану не призвів до клінічно значимої взаємодії з дигоксином, варфарином, гідрохлортіазидом, глібенкламідом, ібупрофеном, парацетамолом, симв астатином і амлодипіном. Щодо дигоксину спостерігається в середньому 20 % підвищення концентрації у плазмі перед прийомом наступної дози (до 39 % в окремих випадках), тому потрібно врахувати необхідність моніторингу рівня дигоксину у плазмі крові.

У ході одного з досліджень прийом комбінації з телмісартану та раміприлу призвів до збільшення у 2,5 раза площі під кривою «концентрація-час» (AUC_0-24) та максимальної концентрації у плазмі крові (C_max) раміприлу та раміприлату. Клінічна значимість цього спостереження залишається невідомою.

При одночасному застосуванні літію з інгібіторами ангіотензинперетворюючого ензиму зареєстровано тимчасове підвищення концентрації літію у сироватці крові та підвищення токсичності.

Повідомлялося про поодинокі випадки подібної взаємодії і з антагоністами рецепторів ангіотензину ІІ, включаючи МІКАРДИС. Таким чином, при одночасному застосуванні рекомендується проводити ретельний моніторинг рівня літію в сироватці крові.

Терапія не стероїдними протизапальними препаратами (ацетил саліцилова кислота у режимі проти запального дозування, ЦОГ-2 інгібітори і неселективні не стероїдні протизапальні препарати) може призвести до розвитку гострої ниркової недостатності у пацієнтів із зневодненням. Сполуки, що впливають на ренін-ангіотензинову систему, наприклад, телмісартан, спричиняють синергічні ефекти. Комбінована терапія не стероїдним протизапальним препаратом і МІКАРДИСом потребує забезпечення адекватної гідратації і проведення ретельного контролю функції нирок на початку терапії.

При одночасній терапії   з не стероїдними протизапальними препаратами повідомлялося про зниження ефекту гіпотензивних засобів, таких як телмісартан, внаслідок інгібування судинорозширювальних простагландинів.

Фармакологічні властивості.

Фармакодинаміка. Телміcартан є специфічним та ефективним антагоністом рецепторів ангіотензин II (тип АТ 1). Телміcартан   з дуже високою спорідненістю заміщує ангіотензин II у місцях його зв’язування на рецепторах субтипу АТ 1, що є відповідальними за активність ангіотензину II. Телміcартан не має будь-якого часткового агоністичного впливу на АТ 1 рецептор. Телміcартан селективно зв’язує АТ 1 рецептор. Зв’язування є довготривалим.

Телміcартан не виявляє спорідненості з іншими рецепторами, включаючи АТ 2 та інші, менш вивчені АТ рецептори. Функціональна роль цих рецепторів невідома, як невідомий ефект їх можливого «над стимулювання» ангіотензином II, рівень якого підвищується під впливом телмісартану. Телміcартан   знижує рівні альдостерону у плазмі крові. Телміcартан не інгібує ренін у плазмі людини, не блокує iонні канали. Телміcартан не інгібує ангіотензинперетворюючий ензим (кініназа II),   ензим, що також руйнує брадикінін. Тому не слід очікувати потенціювання брадикінінсупроводжуючих побічних ефектів.

У людини телміcартан у дозі 80 мг майже повністю інгібує підвищення артеріального тиску, який викликається ангіотензином II. Блокуючий ефект зберігається протягом 24 годин і залишається відчутним до 48 годин.

Лікування артеріальної гіпертензії. Після першої дози телміcартану антигіпертензивна активність поступово виявляється протягом 3 годин. Максимальне зниження кров’яного тиску виявляється через 4 тижні від початку лікування та   підтримується при довготривалій терапії.

Антигіпертензивний ефект утримується постійно протягом 24 годин, у тому числі включаючи останні 4 години перед наступним прийомом. Це підтверджено при амбулаторному моніторингу артеріального тиску. Співвідношення концентрації телмісартану перед прийомом наступної дози до пікової концентрації становить 80 % після прийому 40 та 80 мг.

У хворих на гіпертензію телміcартан знижує як систолічний, так і діастолічний тиск, без впливу на частоту пульсу. При раптовому припиненні лікування телміcартаном кров’яний тиск поступово повертається до параметрів до лікування протягом кількох днів без імовірності синдрому відміни.

Клінічні дослідження підтвердили, що лікування телмісартаном значно зменшує масу міокарда лівого шлуночка та індекс маси міокарда лівого шлуночка у пацієнтів з гіпертензією та гіпертрофією міокарда лівого шлуночка.

Під час клінічних досліджень з’ясовано, що лікування телмісартаном, порівняно з такими препаратами, як лосартан, раміприл та валсартан, викликає у хворих на артеріальну гіпертензію та діабетичною нефропатією статистично значиме зменшення протеінурії (включаючи мікро альбумінурію та макроальбумінурію).

У клінічних дослідженнях безпосереднього порівняння випадків сухого кашлю було значно менше у пацієнтів, які застосовували телмісартан, ніж у тих, хто приймав інгібітори АПФ.

Попередження серцево-судинних захворювань та смертності

Під час дослідження ONTARGET (дослідження лікування телмісартаном та у комбінації з раміприлом) порівнювали ефект телмісартану, раміприлу та їх комбінації на серцево-судинні наслідки у  25620 пацієнтів віком 55 років і старше, в анамнезі яких були серцево-судинні захворювання, інсульт, об літеруючий ендартериїт або цукровий діабет з підтвердженням ураження органу-мішені (наприклад, ретинопатія, гіпертрофія лівого шлуночка, макро- або мікро альбумінурія), тобто широкий спектр пацієнтів з серцево-судинним ризиком.

Пацієнти були рандомізовані до однієї з трьох груп лікування: телмісартан 80 м, раміприл 10  мг або комбінація телмісартану 80 мг та раміприлу 10 мг, після чого пацієнти знаходилися під спостереженням в середньому 4,5 року. Артеріальна гіпертензія спостерігалася майже у 83 % рандомізованих пацієнтів. На момент оцінки вихідного стану загальний відсоток пацієнтів з діабетом в анамнезі становив 38 %, і ще у 3 % пацієнтів був зафіксований підвищений рівень глюкози плазми крові натщесерце. Базисна терапія включала ацетил саліцилову кислоту (76 %), статини (62 %), бета-блокатори (57 %), блокатори кальцієвих каналів (34 %), нітрати (29 %) та діуретики (28 %).

Первинна кінцева точка визначалась як поєднання таких подій: смерть унаслідок серцево-судинного захворювання, інфаркт міокарда без летального наслідку, інсульт без летального наслідку або госпіталізація через застійну серцеву недостатність.

Хоча популяція дослідження пройшла попередній скринінг на предмет переносимості лікування інгібітором АПФ, дотримання лікування виявилося кращим у групі телмісартану, аніж раміприлу чи комбінації телмісартану та раміприлу. Аналіз побічних явищ, які призвели до остаточного припинення лікування, та аналіз серйозних побічних явищ показав, що кашель та ангіо невротичний набряк менш часто спостерігалися у пацієнтів, які отримували телмісартан, аніж у пацієнтів, які одержували раміприл, проте артеріальна гіпотензія частіше спостерігалася у групі прийому телмісартану.

Телмісартан продемонстрував таку ж ефективність при зменшенні первинної кінцевої точки, що й раміприл. Частота виникнення первинної кінцевої точки була аналогічною у групах прийому телмісартану (16,7 %), раміприлу (16,5 %) та комбінації телмісартану та раміприлу (16,3 %). Багатофакторний ризик для телмісартану порівняно з раміприлом становив 1,01 (97,5 % CI 0,93 – 1,10, p (неменшої ефективності) = 0,0019). Лікувальний ефект тривав після корегування відмінностей у систолічному артеріальному тиску на момент оцінки вихідного стану пацієнтів та протягом дослідження. Не було виявлено відмінностей у первинній кінцевій точці за віком, статтю, расою, базисною терапією чи основним захворюванням.

Також встановлено, що телмісартан має таку ж ефективність, що й раміприл при оцінці кількох визначених другорядних кінцевих точок, включаючи поєднання таких подій, як смерть унаслідок серцево-судинного захворювання, інфаркт міокарда без летального наслідку, інсульт без летального наслідку або госпіталізація через застійну серцеву недостатність, що є первинною кінцевою точкою контрольованого дослідження HOPE. Під час дослідження HOPE вивчали ефект раміприлу порівняно з плацебо. Відносний ризик телмісартану у порівнянні з раміприлом при оцінці цієї кінцевої точки у дослідженні ONTARGET становив 0,99 (97,5 % CI 0,90 – 1,08, p (неменша ефективність) = 0,0004).

Поєднання телмісартану та раміприлу не забезпечило кращий ефект порівняно з раміприлом чи телмісартаном окремо. Окрім того, зафіксована значно вища частота виникнення гіперкаліємії, ниркової недостатності, артеріальної гіпотензії та запаморочень у групі комбінованого лікування. Отже, у цій популяції не рекомендується застосовувати комбінацію телмісартану та раміприлу.

Фармакокінетика.

Всмоктування. Всмоктування телміcартану швидке, хоча адсорбовані кількості розрізняються. Середня абсолютна біодоступність телміcартану становить близько 50 %.

Коли МІКАРДИС приймається під час їжі, зниження площі під кривою «концентрація в плазмі-час» (AUC) для телміcартану варіює від приблизно 6 % (40  мг) до приблизно 19 % (160  мг). Через 3 години після введення концентрація у плазмі крові однакова, незалежно від того, приймається телміcартан натщесерце або з їжею.

Розподіл. Телміcартан активно зв'язується з протеїнами плазми (> 99,5 %), головним чином з альбуміном та альфа-1 кислим глікопротеїном. Об'єм розподілу (V_ss) становить приблизно  500 л.

Метаболізм. Телміcартан метаболізується шляхом кон'югації з глюкуронідом. Фармакологічна активність кон’югата не встановлена.

Виведення. Телміcартан характеризується біекспоненціальною фармакокінетикою з термінальним періодом напів виведення > 20 годин. Максимальна концентрація в плазмі (С_max) і площа під кривою «концентрація в плазмі-час» (AUC) зростає непропорційно до дози. Немає даних про клінічно значущу акумуляцію телміcартану при застосуванні у рекомендованих дозах. Концентрації у плазмі крові були вищі у жінок, ніж у чоловіків, без відповідного впливу на ефективність.

Після перорального введення телміcартан майже повністю виводиться з калом в основному як незмінена сполука. Кумулятивна ниркова екскреція становить < 2 % дози. Загальний кліренс плазми (Сl_tot) високий (приблизно 900  мл/хв), якщо порівнювати з печінковим кровотоком (близько 1 500  мл/хв).

Особливі категорії пацієнтів.

Пацієнти літнього віку. Фармакокінетика телміcартану збігається у молодих пацієнтів та у пацієнтів літнього віку.

Пацієнти з порушенням функції нирок. У пацієнтів з нирковою недостатністю, які підлягали діалізу, спостерігається низька концентрація в плазмі крові. Телміcартан має високу спорідненість з протеїнами плазми у суб'єктів з нирковою недостатністю та не може бути виведений діалізом.

Пацієнти з порушеннями функції печінки. Фармакокінетичні дослідження у пацієнтів з порушеннями печінки виявили зріст абсолютної біодоступності приблизно до 100 %.

Фармацевтичні характеристики.

Основні фізико-хімічні властивості: білі або білуваті довгасті таблетки.

Термін придатності. 4 роки.

Умови зберігання. Зберігати в оригінальній упаковці для захисту від вологи, при температурі не вище 30 ºC. Зберігати в недоступному для дітей місці.

Упаковка. По 7 таблеток у блістері; по 2 або 4 блістери в коробці.

Категорія відпуску. За рецептом.

Виробник. Берінгер Інгельхайм Фарма ГмбХ і Ко. КГ, Німеччина.

Місцезнаходження.

Binger Strasse 173, D-55216, Ingelheim am Rhein, Germany.

Заявник.

Берінгер Інгельхайм Інтернешнл ГмбХ, Німеччина.

Місцезнаходження.

Binger Strasse 173, D-55216, Ingelheim am Rhein, Germany.

МИКАРДИСПЛЮС®
табл. 80 мг + 12,5 мг, № 28      

Тельмизартан    80 мг
Гидрохлоротиазид    12,5 мг
Прочие ингредиенты: повидон, меглюмин, натрия гидроксид, сорбитол, магния стеарат, целлюлоза микрокристаллическая, железа оксид красный (Е 172), натрия крахмалгликолят, лактозы моногидрат, крахмал кукурузный.

ФАРМАКОЛОГИЧЕСКИЕ СВОЙСТВА: Фармакодинамика. Микардисплюс — комбинация антагониста рецепторов ангиотензина II (тип AT1) тельмизартана и тиазидного диуретика гидрохлоротиазида. Комбинация этих ингредиентов обеспечивает дополнительный антигипертензивный эффект.
Микардисплюс, назначаемый 1 раз в сутки, эффективно и медленно снижает АД при применении в терапевтических дозах.
Тельмизартан является специфическим антагонистом рецепторов ангиотензина II, избирательно и с высокой степенью сродства замещает ангиотензин II в местах его связывания на рецепторах AT1, которые отвечают за физиологические эффекты ангиотензина II. Тельмизартан не обладает частичной агонистической активностью в отношении указанных рецепторов. Связывание с рецепторами длительное. Тельмизартан не проявляет сродства к другим рецепторам, включая АТ2 и прочие, менее характерные АТ-рецепторы. Функциональная роль этих рецепторов не известна, так же, как и эффект вероятной чрезмерной стимуляции ангиотензином II, уровень которого повышается под влиянием тельмизартана.
Тельмизартан и ренин в сыворотке крови не блокируют ионные каналы, также не ингибируют АПФ (киназа II) — энзим, разрушающий брадикинин. Поэтому не отмечается потенцирования брадикининсопровождающих побочных эффектов.
При назначении тельмизартана в дозе 80 мг гипотензивный эффект сохраняется на протяжении 24 ч и остается значимым вплоть до 48 ч. После приема первой дозы тельмизартана антигипертензивный эффект развивается постепенно на протяжении 3 ч. Максимальное снижение АД отмечают через 4–8 нед от начала лечения, сохраняется при длительном лечении.
Измерение АД в динамике показало, что антигипертензивный эффект является постоянным на протяжении 24 ч после введения дозы, в том числе включая последние 4 ч перед следующим приемом.
У больных с АГ тельмизартан снижает как систолическое, так и диастолическое АД без влияния на ЧСС. При внезапном прекращении лечения тельмизартаном АД постепенно возвращается к исходному уровню в течение нескольких дней без развития синдрома отмены.
Тельмизартан реже вызывает развитие сухого кашля, чем ингибиторы АПФ.
Гидрохлоротиазид является тиазидным диуретиком. Механизм действия тиазидных диуретиков до настоящего времени не известен. Тиазиды влияют на ренальный тубулярный процесс канальцевой реабсорбции электролитов, тем самым повышая экскрецию ионов натрия и хлора приблизительно в эквивалентных объемах. Диуретический эффект приводит к снижению ОЦК, повышению активности ренина в плазме крови, повышению секреции альдостерона, повышению выделения калия и бикарбоната, снижению уровня калия в сыворотке крови. Вероятно, путем блокады ренин-ангиотензин-альдостероновой системы одновременное назначение тельмизартана способствует потере калия, связанной с этими диуретиками.
При применении гидрохлоротиазида повышение диуреза отмечают через 2 ч, максимальный эффект достигается приблизительно через 4 ч, действие длится около 6–12 ч.
В эпидемиологических исследованиях установлено, что длительная терапия гидрохлоротиазидом снижает риск сердечно-сосудистой заболеваемости и смертности.
Фармакокинетика. Одновременное применение гидрохлоротиазида и тельмизартана влияет на их фармакокинетику.
Всасывание. Тельмизартан. После приема внутрь максимальная концентрация тельмизартана достигается через 0,5–1,5 ч. Абсолютная биодоступность при приеме в дозе 40 и 160 мг составляет 42 и 58% соответственно. Пища незначительно снижает биодоступность тельмизартана, уменьшение значения AUC колеблется от 6% (прием в дозе 40 мг) до 19% (прием в дозе 160 мг). Через 3 ч после применения концентрация в плазме крови одинакова и не зависит от одновременного приема пищи. Незначительное уменьшение AUC не вызывает снижения терапевтической эффективности.
Фармакокинетика тельмизартана при пероральном приеме является нелинейной при повышении дозы с 20 до 160 мг с повышением максимальной концентрации и AUC в плазме крови, превышающим пропорциональное. Тельмизартан не накапливается в плазме крови в значительной мере при повторных применениях.
Гидрохлоротиазид. После перорального приема препарата максимальная концентрация гидрохлоротиазида в сыворотке крови достигается через 1–3 ч. Учитывая совокупную ренальную экскрецию гидрохлоротиазида, абсолютная биодоступность составляет около 60%.
Распределение. Тельмизартан. Тельмизартан в значительной степени связывается с белками плазмы крови (99,5%), главным образом с альбумином и кислым α1 -гликопротеином. Объем распределения составляет около 500 л.
Гидрохлоротиазид.Около 64% гидрохлоротиазида связывается с белками плазмы крови, объем распределения составляет 0,8±0,3 л/кг.
Биотрансформация и выведение. Тельмизартан. После перорального применения 14С-меченного тельмизартана большая часть дозы (97%) выводится с калом путем билиарной экскреции; с мочой выводится в незначительном количестве. Тельмизартан метаболизируется в печени путем конъюгации с образованием фармакологически неактивного ацилглюкуронида. Глюкуронид исходного соединения — единственный метаболит, идентифицированный у человека.
После применения одной дозы 14С-меченного тельмизартана глюкуронид обусловливает приблизительно 11% измеренной радиоактивности в плазме крови. Изоферменты цитохрома Р450 не участвуют в метаболизме тельмизартана. Общий клиренс тельмизартана после перорального применения составляет 1500 мл/мин. Период полувыведения — 20 ч.
Гидрохлоротиазид. Не метаболизируется и выводится почти полностью в неизмененном виде с мочой, около 60% перорально принятой дозы элиминируется в неизмененном виде на протяжении 48 ч. Почечный клиренс составляет 250–300 мл/мин. Терминальный период полувыведения — 10–15 ч.
Особые категории пациентов
Следует с осторожностью назначать тиазиды пациентам с нарушениями функции печени. Фармакокинетика тельмизартана не отличается у лиц пожилого возраста (старше 65 лет) и у более молодых пациентов.
Пол. Концентрация тельмизартана в плазме крови у женщин в 2–3 раза выше, чем у мужчин, однако не выявлено значительного повышения частоты случаев ортостатической гипотензии у женщин. Нет необходимости в коррекции дозы у женщин, у них отмечают тенденцию к большей, чем у мужчин, концентрации гидрохлоротиазида, что не имеет клинического значения.
Пациенты с нарушением функции почек. Нет необходимости в коррекции дозы у пациентов с умеренно выраженным нарушением функции почек (клиренс креатинина 30–60 мл/мин, в среднем около 50 мл/мин). Тельмизартан не выводится во время гемодиализа. У пациентов с почечной недостаточностью скорость элиминации гидрохлоротиазида снижается. У пациентов со средним клиренсом креатинина 90 мл/мин период полувыведения гидрохлоротиазида увеличивается. У пациентов с удаленной или отсутствующей почкой период полувыведения составляет около 34 ч.
Пациенты с нарушением функции печени. Фармакокинетические исследования пациентов с нарушением функции печени выявили повышение абсолютной биодоступности приблизительно до 100%, при этом период полувыведения не изменяется.

ПОКАЗАНИЯ: лечение АГ. Как комбинацию с фиксированной дозой Микардисплюс назначают пациентам, у которых АД недостаточно контролируется при применении отдельно тельмизартана или гидрохлоротиазида.

ПРИМЕНЕНИЕ: взрослым назначают внутрь 1 раз с сутки. Перед переходом на прием Микардисплюс следует определить дозу тельмизартана. Может быть рассмотрена непосредственная замена монотерапии на фиксированные комбинации. Микардисплюс 80 мг/12,5 мг можно назначать пациентам в случае недостаточного контроля АД при применении таблеток Микардис 80 мг.
Максимальный антигипертензивный эффект препарата обычно развивается через 4–8 нед от начала лечения. В случае необходимости Микардисплюс могут назначать в комбинации с другим антигипертензивным средством. Больные с тяжелой АГ хорошо переносят лечение тельмизартаном в дозе до 160 мг как в качестве монотерапии, так и в комбинации с гидрохлоротиазидом в дозе 2,5–25 мг/сут.
Микардисплюс можно принимать независимо от приема пищи.
Пациенты с нарушением функции почек. Пациентам с тяжелым нарушением функции почек (клиренс креатинина ≤30 мл/мин) ввиду наличия в препарате гидрохлоротиазида назначать его не следует. В этой группе пациентов предпочтение отдают назначению петлевых диуретиков. У пациентов с незначительно или умеренно выраженным нарушением функции почек коррекции дозы не требуется. Рекомендуется проводить периодический мониторинг функции почек.
Пациенты с нарушением функции печени. У пациентов с умеренно выраженным нарушением функции печени суточная доза препарата Микардисплюс не должна превышать 40/12,5 мг 1 раз в сутки. Препарат не назначают пациентам с тяжелыми нарушениями функции печени. Следует с осторожностью назначать тиазидные диуретики больным с нарушением функции печени.
Пациенты пожилого возраста. Нет необходимости в коррекции дозы для пациентов пожилого возраста.
Дети. Нет данных относительно безопасности и эффективности препарата у детей и подростков в возрасте до 18 лет.

ПРОТИВОПОКАЗАНИЯ: гиперчувствительность к тельмизартану, производным сульфонамида или любому из компонентов препарата; период беременности и кормления грудью; холестатические и билиарные нарушения; тяжелое нарушение функции печени; тяжелая почечная недостаточность (клиренс креатинина ≤30 мл/мин); рефрактерная гипокалиемия, гиперкальциемия.

ПОБОЧНЫЕ ЭФФЕКТЫ: большинство побочных эффектов не зависит от дозы и не связано с полом, возрастом или расой пациентов. Приведенные ниже побочные реакции выявлены в клинических испытаниях комбинации тельмизартана и гидрохлоротиазида. Побочные реакции, не отмеченные в клинических испытаниях, но ожидаемые во время лечения Микардисплюс, базируются на опыте применения тельмизартана или гидрохлоротиазида в качестве монотерапии. Они обозначены таким образом:
1)побочный эффект можно ожидать с учетом опыта применения тельмизартана в качестве монотерапии; 2)побочный эффект можно ожидать с учетом опыта применения гидрохлоротиазида в качестве монотерапии.
Инфекции и инвазии: бронхит, фарингит, синусит, инфекции верхних отделов дыхательных путей, инфекции мочеполовой системы, сиаладенит2).
Со стороны системы кроветворения и лимфатической системы: эозинофилия1), анемия (включая апластическую2), гемолитическую)2), миелосупрессия2), лейкопения2), нейтропения/агранулоцитоз2), тромбоцитопения1), 2).
Со стороны иммунной системы: аллергия, анафилактические реакции2).
Эндокринные нарушения: декомпенсация сахарного диабета.
Нарушения обмена веществ: гиперхолестеринемия, гиперурикемия, гипокалиемия1), дегидратация организма2), электролитный дисбаланс2), гипонатриемия2), анорексия2) потеря аппетита 2), гипергликемия2).
Психические нарушения: тревога, депрессия1), 2), беспокойство.
Неврологические нарушения: головокружение, синкопе/нарушение сознания1), бессонница1), парестезия2), нарушения сна 2).
Нарушения зрения: нарушение зрения 1), преходящая нечеткость зрения2), ксантопсия2).
Вестибулярные нарушения: головокружение.
Со стороны сердечно-сосудистой ситемы: брадикардия1), тахикардия1), аритмия 2), гипотензия1), постуральная гипотензия2), некротизирующий васкулит2).
Респираторные нарушения: диспноэ1), респираторный дистресс-синдром (включает пневмонит или отек легких)2).
Желудочно-кишечные нарушения: боль в животе, диарея, диспепсия, гастрит, сухость во рту1), метеоризм1), рвота1), запор2), панкреатит2).
Гепатобилиарные нарушения: нарушение функции печени1), желтуха (гепатоцеллюлярная или холестатическая)2).
Со стороны кожных покровов: экзема, повышенная потливость1), эритема1), зуд1), кожные реакции, напоминающие системную красную волчанку2), васкулит2), фотосенсибилизация2), кожная сыпь 2), обострение системной красной волчанки2), токсический эпидермальный некролиз2).
Со стороны опорно-двигательного аппарата: артралгия, артроз, боль в спине, боль в ногах, миалгия, судороги икроножных мышц1), симптомы, подобные тендиниту1), слабость1),2), судороги мышц2).
Со стороны мочевыделительной системы: интерстициальный нефрит2), нарушение функции почек2), гликозурия2), почечная недостаточность, включая ОПН 1), см. ОСОБЕННОСТИ ПРИМЕНЕНИЯ).
Половые нарушения: импотенция.
Общие нарушения : гриппоподобные симптомы, боль в груди1), лихорадка2).
Изменение лабораторных показателей: снижение уровня гемоглобина1), повышение уровня мочевой кислоты1), креатинина1), активности печеночных ферментов1), ТГ2), уровня КФК в сыворотке крови1).
Как и при применении других антагонистов ангиотензина II, отмечены отдельные случаи ангионевротического отека, крапивницы и других подобных реакций.

ОСОБЫЕ УКАЗАНИЯ: Период беременности и кормления грудью. Доклинические исследования тельмизартана не выявили тератогенного влияния, но продемонстрировали наличие у него фетотоксического действия. Препарат не следует применять в период беременности. Перед планированием беременности необходимо перейти на соответствующее альтернативное лечение. Во II–III триместр беременности препараты, оказывающие влияние на ренин-ангиотензин-альдостероновую систему, могут вызывать повреждения и даже гибель плода. Если диагностируется беременность, прием препарата необходимо сразу же прекратить.
Тиазиды проникают через плацентарный барьер и попадают в кровь пуповины. Они могут вызывать электролитные нарушения у плода и прочие побочные эффекты, которые отмечают у взрослых. При применении тиазидов описаны случаи неонатальной тромбоцитопении, эмбриональной или неонатальной желтухи. Микардисплюс противопоказан в период кормления грудью, поскольку не известно, выделяется ли он с грудным молоком. Тиазиды выделяются с грудным молоком и могут угнетать лактацию.
Микардисплюс не следует назначать пациентам с холестазом, билиарными обструктивными нарушениями или тяжелой печеночной недостаточностью, так как тельмизартан выводится главным образом с желчью. У этих пациентов можно ожидать снижение печеночного клиренса тельмизартана. Микардисплюс следует применять с осторожностью при лечении пациентов с нарушениями функции печени или с прогрессирующим заболеванием печени, поскольку незначительные изменения водно-электролитного баланса могут привести к развитию печеночной комы. Клинический опыт применения Микардисплюс для лечения пациентов с печеночной недостаточностью отсутствует.
АГ. Существует повышенный риск тяжелой гипотензии и почечной недостаточности у пациентов с билатеральным стенозом почечных артерий или стенозом артерии единственной почки.
Почечная недостаточность и трансплантация почки. Препарат не следует назначать пациентам с тяжелой почечной недостаточностью (клиренс креатинина ≤30 мл/мин) (см. ПРОТИВОПОКАЗАНИЯ). Отсутствует опыт применения препарата у пациентов с тяжелой почечной недостаточностью или с недавно трансплантированной почкой. Ограничен опыт применения препарата для лечения пациентов с незначительной и умеренно выраженной почечной недостаточностью, поэтому рекомендуется проводить периодический мониторинг уровня калия, креатинина и мочевой кислоты в сыворотке крови. У пациентов с нарушенной функцией почек может возникнуть азотемия, обусловленная тиазидным диуретиком. Снижение внутрисосудистого объема жидкости. Симптоматическая гипотензия, особенно после приема первой дозы, может возникать у пациентов с дегидратацией и/или гипонатриемией, вызванных длительной диуретической терапией, ограничением соли в диете, диареей или рвотой. Перед назначением препарата следует провести коррекцию указанных состояний.
Прочие состояния, нуждающиеся в стимуляции ренин-ангиотензин-альдостероновой системы. У пациентов с сосудистым тонусом и функцией почек, которые зависят главным образом от активности ренин-ангиотензин-альдостероновой системы (например у пациентов с застойной сердечной недостаточностью или выраженной патологией почек, включая стеноз почечной артерии), прием препаратов, влияющих на ренин-ангиотензин-альдостероновую систему может вызывать выраженную гипотензию, гиперазотемию, олигурию и редко — ОПН.
Первичный гиперальдостеронизм. Эффективность антигипертензивных препаратов, блокирующих ренин-ангиотензин-альдостероновую систему, у пациентов с первичным гиперальдостеронизмом низкая, поэтому назначение Микардисплюс в этой ситуации не рекомендуется.
Стеноз аорты и митрального клапана, обструктивная гипертрофическая кардиомиопатия. Следует соблюдать особую осторожность при лечении пациентов со стенозом аорты и митрального клапана, а также гипертрофической обструктивной кардиомиопатией.
Метаболическое и эндокринное действие. Терапия тиазидом может снижать толерантность к глюкозе. У больных сахарным диабетом может возникнуть необходимость в коррекции дозы инсулина или пероральных гипогликемизирующих средств. При применении тиазидов может проявиться латентный сахарный диабет. Применение тиазидов может сопровождаться повышением уровня ХС и ТГ в сыворотке крови, однако при применении Микардисплюс, содержащего 12,5 мг гидрохлоротиазида, этот эффект выражен минимально либо отсутствует. У некоторых пациентов, которые получают терапию тиазидами, может возникать гиперурикемия или подагра.
Нарушение электролитного баланса. Всем пациентам, которые получают диуретическую терапию, следует периодически определять уровень электролитов в сыворотке крови. Тиазиды, включая гидрохлоротиазид, могут вызвать нарушения водно-солевого баланса (гипокалиемия, гипонатриемия и гипохлориемический алкалоз). Признаками нарушения водно-солевого баланса являются сухость во рту, жажда, слабость, вялость, сонливость, беспокойство, миалгия или судороги, мышечная слабость, гипотензия, олигурия, тахикардия, тошнота и рвота. Несмотря на то что вследствие применения тиазидных диуретиков может развиться гипокалиемия, сопутствующая терапия тельмизартаном может снизить гипокалиемию, вызванную диуретиками. Риск гипокалиемии выше у больных с циррозом печени, у пациентов со значительным диурезом, при неадекватном пероральном приеме электролитов, а также у пациентов, которые получают терапию ГКС или АКТГ. В свою очередь в связи с антагонизмом рецепторов к ангиотензину II (АТ1), вызванным тельмизартаном, может возникнуть гиперкалиемия.
При применении препарата возможно развитие гиперкалиемии, факторами риска которой являются почечная и сердечная недостаточность, сахарный диабет, но клинически значимая гиперкалиемия вследствие приема Микардисплюс не была подтверждена документально. Калийсберегающие диуретики, калиевые добавки или заменители соли на основе калия следует с осторожностью применять одновременно с Микардисплюс.
Нет доказательств, что Микардисплюс будет снижать или предотвращать гипонатриемию, вызванную приемом диуретика. Дефицит хлора при применении препарата обычно мало выражен и не требует коррекции.
Тиазиды могут снижать выделение кальция и вызывать развитие незначительной гиперкальциемии в случае отсутствия предшествующего нарушения кальциевого обмена. Значительная гиперкальциемия может быть признаком латентного гиперпаратиреоза. Следует прекратить прием препарата перед проведением исследования функции паращитовидных желез.
Тиазиды способны вызывать повышение выведения магния с мочой, что может приводить к развитию гипомагниемии.
Сорбит. Рекомендованная суточная доза таблеток Микардисплюс 40/12,5 мг и Микардисплюс 80/12,5 мг содержит 169 и 338 мг сорбитола соответственно, поэтому препарат нельзя назначать пациентам с наследственной непереносимостью фруктозы.
Прочие. Так же, как и при применении любого другого антигипертензивного средства, значительное снижение АД у больных с ИБС может привести к развитию инфаркта миокарда или инсульта.
Общие нарушения. Вероятность возникновения реакций гиперчувствительности к гидрохлоротиазиду выше у пациентов с аллергическими реакциями и БА в анамнезе. При применении тиазидных диуретиков отмечают обострение системной красной волчанки.
Исследования влияния тельмизартана на способность управлять транспортными средствами и работать с механизмами не проводили. Однако при управлении транспортными средствами и работе с потенциально опасными механизмами следует учитывать возможность развития головокружения или сонливости.

ВЗАИМОДЕЙСТВИЯ: при одновременном применении лития с ингибиторами АПФ отмечали повышение концентрации лития в плазме крови и его токсические реакции. Тиазиды снижают клиренс лития, поэтому Микардисплюс может повышать риск развития токсических реакций лития. При необходимости их одновременного применения необходимо проводить мониторинг уровня лития в плазме крови.
Калийснижающий эффект гидрохлоротиазида снижается из-за калийсберегающего эффекта тельмизартана. Однако можно ожидать, что это влияние гидрохлоротиазида на уровень калия в плазме крови будет усиливаться другими лекарственными средствами, повышающими выведение калия и приводящими к гипокалиемии (например другие диуретики, выводящие калий, слабительные средства, ГКС, АКТГ, амфотерицины, карбеноксолоны, бензилпенициллин, салицилаты). При одновременном применении этих лекарственных средств с препаратом Микардисплюс рекомендуется проводить мониторинг уровня калия в плазме крови.
Одновременное применение с другими лекарственными средствами, угнетающими ренин-ангиотензиновую систему, с калийсберегающими диуретиками, калиевыми добавками, заменителями соли, содержащими калий, или с другими лекарственными средствами, которые повышают уровень калия в сыворотке крови (например гепарин натрий), может привести к развитию гиперкалиемии; при этом рекомендуется проводить мониторинг уровня калия в плазме крови.
Также следует проводить периодический мониторинг уровня калия в сыворотке крови при одновременном применении Микардисплюс с препаратами, вызывающими изменение уровня калия в сыворотке крови — сердечными гликозидами, антиаритмическими средствами, а также препаратами, способными вызывать мерцательную аритмию.
Тельмизартан может повышать гипотензивный эффект других антигипертензивных средств. Изучено фармакокинетическое взаимодействие таких веществ, как дигоксин, варфарин, гидрохлоротиазид, глибенкламид, ибупрофен, парацетамол, симвастатин и амлодипин. При одновременном применении с дигоксином возможно повышение концентрации последнего в плазме крови на 20% (в отдельных случаях — на 39%), поэтому необходимо проводить мониторинг уровня дигоксина в плазме крови.
При одновременном применении с тиазидными диуретиками могут вступать во взаимодействие следующие препараты:
спирт этиловый, барбитураты или наркотические анальгетики могут усиливать ортостатическую гипотензию;
противодиабетические средства (пероральные гипогликемизирующие препараты и инсулин) — может возникнуть потребность в коррекции дозы противодиабетического средства, при применении метформина существует риск развития лактатного ацидоза;
колестирамин и колестипол снижают абсорбцию гидрохлоротиазида в ЖКТ в связи с наличием анионообменных смол;
гликозиды наперстянки — гипокалиемия или гипомагниемия, обусловленные тиазидами, способствуют проаритмогенному действию гликозидов;
НПВП (включая ацетилсалициловую кислоту в дозах, превышающих 0,3 г в сутки, и ингибиторы ЦОГ-2): их применение может уменьшить выраженность диуретического, натрийуретического и антигипертензивного действия тиазидных диуретиков у некоторых пациентов; у обезвоженных пациентов может повышаться риск возникновения ОПН. В начале комбинированной терапии НПВП и препаратом Микардисплюс пациентам необходимо обеспечить адекватную гидратацию и проводить тщательный контроль функции почек;
вазопрессорные амины (норэпинефрин) — возможно усиление эффекта последних;
недеполяризующие миорелаксанты (тубокурарин) — действие их при сочетании с гидрохлоротиазидом может усиливаться;
средства для лечения подагры — может возникнуть необходимость в коррекции дозы последних ввиду того, что гидрохлоротиазид может повышать уровень мочевой кислоты в сыворотке крови. Одновременное применение тиазидов может повышать частоту возникновения реакций гиперчувствительности к аллопуринолу;
соли кальция — тиазидные диуретики могут повысить уровень кальция в сыворотке крови, при необходимости назначения солей кальция следует проводить мониторинг уровня кальция в сыворотке крови и соответственно корригировать дозу.
Прочие взаимодействия. Гипергликемический эффект блокаторов β-адренорецепторов и диазоксида может быть усилен тиазидами. Антихолинергические средства (атропин, бипериден) могут повысить биодоступность тиазидных диуретиков путем повышения моторики ЖКТ. Тиазиды могут повысить риск возникновения побочных эффектов амантадина, снизить почечную экскрецию цитотоксических препаратов (циклофосфамид, метотрексат) и потенцировать их миелосупрессивное действие.

ПЕРЕДОЗИРОВКА: нет определенных данных относительно передозировки, связанной с применением Микардисплюс. Следует проводить мониторинг жизненно важных функций, поддерживающую и симптоматическую терапию. Проводимая терапия зависит от времени приема таблетки и тяжести симптомов: рекомендовано вызвать рвоту и промыть желудок. Необходимо назначение активированного угля. Осуществляют мониторинг уровня электролитов и креатинина в сыворотке крови. При возникновении гипотензии пациенту следует придать горизонтальное положение, провести инфузию солевых и плазмозамещающих растворов.
Наиболее вероятными проявлениями передозировки тельмизартана являются гипотензия и тахи- или брадикардия.
Передозировка гидрохлоротиазида сопровождается дегидратацией, снижением содержания электролитов (гипокалиемия, гипохлоремия) и симптомами дегидратации вследствие чрезмерного диуреза. Другими наиболее частыми симптомами передозировки являются тошнота и сонливость. Гипокалиемия может привести к спазмам мышц или появлению аритмии в случае приема гликозидов наперстянки или некоторых антиаритмических препаратов.
Тельмизартан не выводится при проведении гемодиализа. Степень выведения гидрохлоротиазида при гемодиализе не установлена.

УСЛОВИЯ ХРАНЕНИЯ: в сухом месте в оригинальной упаковке при комнатной температуре.