Лінотор - інструкція для медичного застосування

ІНСТРУКЦІЯ

для медичного застосування лікарського засобу

ЛІНОТОР^®

(LINOTOR^®)

Склад:

діюча речовина: лізиноприл;

1 таблетка містить лізиноприлу (у формі дигідрату) 5 мг або,

1 таблетка містить лізиноприлу (у формі дигідрату) 10 мг або,

1 таблетка містить лізиноприлу (у формі дигідрату) 20 мг;

допоміжні речовини: маніт (Е 421), кальцію гідрофосфат, крохмаль кукурудзяний, крохмаль прежелатинізований, заліза оксид червоний (Е 172), магнію стеарат.

Лікарська форма. Таблетки.

Основні фізико-хімічні властивості:

Лінотор^® по 5 мг – таблетки круглої форми діаметром 6,0 мм з двоопуклою поверхнею, світло-рожевого кольору, з рискою з одного боку та відбитком «PhI» з іншого.

Лінотор^® по 10 мг – таблетки круглої форми діаметром 6,0 мм з двоопуклою поверхнею, рожево-коричневого кольору, з рискою з одного боку та відбитком «PhI» з іншого.

Лінотор^® по 20 мг – таблетки круглої форми діаметром 8,0 мм з двоопуклою поверхнею, світло-рожево-коричневого кольору, з відбитком «PhI» з одного боку.

Фармакотерапевтична група. Інгібітори ангіотензинперетворювального ферменту (АПФ).

Код АТХ С09А А03.

Фармакологічні властивості.

Фармакодинаміка.

Лізиноприл є інгібітором пептидилдипептидази. Лізиноприл інгібує АПФ, який є каталізатором перетворення ангіотензину І в ангіотензин II, якому властива судинозвужувальна дія. Також ангіотензин II стимулює секрецію альдостерону у корі надниркових залоз. Пригнічення АПФ призводить до зменшення концентрації ангіотензину II у плазмі крові, що спричиняє зниження вазоконстрикції та зменшення секреції альдостерону, а також може призвести до зростання концентрації калію у сироватці крові.

Механізм, завдяки якому лізиноприл зменшує показники артеріального тиску – це первинне пригнічення ренін-альдостеронової системи, лізиноприл чинить гіпотензивну дію навіть у пацієнтів з низьким реніном. АПФ є ідентичним до кінази II, ферменту, який розщеплює брадикінін. Досі не з’ясовано, чи відіграють певну роль у терапевтичній дії лізиноприлу збільшені рівні потужного судинорозширювального пептиду – брадикініну.

Артеріальний тиск починає знижуватися через годину після перорального прийому препарату, максимальний гіпотензивний ефект досягається через 6 годин. Тривалість дії лізиноприлу становить близько 24 годин та залежить від дози.

У деяких випадках досягнення оптимального зниження артеріального тиску відбувається через 2-4 тижні після початку терапії. При тривалому лікуванні антигіпертензивний ефект препарату не знижується. При раптовому припиненні лікування швидкого або суттєвого підвищення (до початкового рівня) артеріального тиску не виникає.

Фармакокінетика.

Лізиноприл є інгібітором АПФ для перорального застосування, що не містить сульфгідрильних груп.

Після перорального прийому лізиноприлу максимальна його концентрація у сироватці крові досягається протягом 7 годин, хоча у хворих із гострим інфарктом міокарда була відзначена деяка тенденція до незначного збільшення часу, необхідного для досягнення максимальної концентрації у сироватці крові. Середнє значення абсорбції лізиноприлу становить близько

25 % і варіює в окремих пацієнтів залежно від величини прийнятої дози (5-80 мг) у діапазоні від 6 до 60 %. Ці дані базуються на кількості препарату, визначеного в сечі. У пацієнтів із серцевою недостатністю абсолютна біодоступність знижується приблизно на 16 %. Прийом їжі не впливає на всмоктування лізиноприлу.

Лізиноприл не зв’язується з іншими білками сироватки крові, окрім циркулюючого АПФ.

Лізиноприл не метаболізується і повністю виводиться із сечею у незміненому вигляді. При багаторазовому прийомі ефективний кумулятивний напівперіод лізиноприлу становить
12,6 години. Кліренс лізиноприлу у здорових добровольців становить близько 50 мл/хв. Зменшення концентрації у сироватці крові демонструє пролонговану термінальну фазу та не має відношення до накопичення препарату. Ця завершальна фаза, вірогідно, свідчить про інтенсивне зв’язування з АПФ і не пропорційна до дози.

У хворих на цироз порушення функції печінки призводить до зменшення абсорбції лізиноприлу (близько 30 % після визначення в сечі), а також до збільшення експозиції (близько 50 %) порівняно зі здоровими добровольцями, внаслідок зниження кліренсу.

Порушення функції нирок знижує елімінацію лізиноприлу, що виводиться нирками, але це зниження є клінічно важливим лише тоді, коли показники клубочкової фільтрації нижчі
30 мл/хв. При легкому та помірному ступені ураження нирок (кліренс креатиніну 30-80 мл/хв) середнє значення AUC зростає тільки на 13 %, тоді як при тяжкому ступені ураження нирок (кліренс креатиніну 5-30 мл/хв) спостерігається збільшення середнього значення AUC у
4,5 раза.

Лізиноприл може бути виведений за допомогою діалізу. Протягом гемодіалізу, тривалість якого становить 4 години, концентрація лізиноприлу у плазмі крові знижується в середньому на  60 % із кліренсом діалізу між 40 і 55 мл/хв.

Пацієнти із серцевою недостатністю мають набагато більшу експозицію лізиноприлу порівняно зі здоровими добровольцями (збільшення значення AUC в середньому становить 125 %), але, ґрунтуючись на кількості лізиноприлу, визначеній у сечі, наявне зменшення абсорбції становить приблизно 16 % порівняно зі здоровими добровольцями.

Пацієнти літнього віку мають вищий рівень препарату в крові та вище значення AUC (збільшення становить близько 60 %) порівняно з молодшими пацієнтами.

Клінічні характеристики.

Показання.

• Артеріальна гіпертензія;

• хронічна серцева недостатність;

• гострий інфаркт міокарда у хворих зі стабільною гемодинамікою (систолічний артеріальний тиск > 100 мм. рт. ст.);

• діабетична нефропатія при цукровому діабеті ІІ типу.

Протипоказання.

1. Гіперчутливість до лізиноприлу або до інших інгібіторів АПФ, або однієї зі складових препарату.

2. Ангіоневротичний набряк в анамнезі (у тому числі після  застосування інгібіторів АПФ, ідіопатичний та спадковий набряк Квінке).

3. Стеноз мітрального клапана або гіпертрофічна кардіоміопатія з порушенням гемодинаміки.

4. Стеноз ниркової артерії, особливо білатеральний стеноз або стеноз артерії єдиної нирки.

5. Гострий інфаркт міокарда з нестабільною гемодинамікою.

6. Гострий інфаркт міокарда при наявності артеріальної гіпотензії (систолічний тиск ≤ 100 мм рт.ст.).

7. Кардіогенний шок.

8. Пацієнти з рівнем креатиніну в сироватці крові ≥ 220 мкмоль/л.

9. Одночасне застосування препарату і високопропускних мембран з поліакрилнітрилнатрію-2-метилосульфонату (наприклад, AN 69) при терміновому діалізі.

10. Первинний гіперальдостеронізм.

11. Тяжка серцева недостатність, тяжка артеріальна або реноваскулярна гіпертензія, аортальний стеноз.

12. Гостра ниркова недостатність з постійним підвищеним артеріальним тиском.

13. Вагітні або жінки, які планують завагітніти (див. розділ «Застосування у період вагітності або годування груддю»).

Взаємодія з іншими лікарськими засобами та інші види взаємодій.

Діуретики. Антигіпертензивний ефект зазвичай є більш вираженим, якщо додатково до терапії лізиноприлом пацієнтам призначати діуретики. У пацієнтів, які отримують діуретики, особливо у тих, які почали це лікування нещодавно, після додавання лізиноприлу іноді може спостерігатися значне зниження артеріального тиску. Вірогідність виникнення симптоматичної гіпотензії, спричиненої лізиноприлом, можна зменшити, якщо припинити застосовування діуретиків перед початком лікування лізиноприлом.

Харчові добавки, що містять калій, калійзберігаючі діуретики або солезамінники, що містять калій. Хоча протягом проведення досліджень рівень калію у сироватці крові зазвичай залишався на нормальному рівні, у деяких пацієнтів спостерігалася гіперкаліємія. Факторами ризику, що сприяють розвитку гіперкаліємії, є ниркова недостатність, цукровий діабет або одночасне застосування калійзберігаючих діуретиків (наприклад, спіронолактону, тріамтерену або амілориду), харчових добавок, які містять калій, або солезамінників, які містять калій.

При одночасному прийомі лізиноприлу та калійзберігаючих діуретиків може розвинутися гіперкаліємія, спричинена діуретиками.

Літій. Одночасне застосування літію та лізиноприлу зазвичай не рекомендується. При одночасному прийомі літію та інгібіторів АПФ повідомлялося про оборотне збільшення концентрації літію у сироватці крові і зростання токсичності. Одночасне призначення тіазидних діуретиків з інгібіторами АПФ збільшує ризик отруєння літієм і посилює вже підвищений ризик токсичності літію. Одночасний прийом літію і лізиноприлу не рекомендований, але якщо їх сумісне застосування необхідне, слід проводити ретельний моніторинг рівня літію у сироватці крові.

Нестероїдні протизапальні препарати (НПЗП), включаючи ацетилсаліцилову кислоту у дозі
> 3 г/добу. Довготривале застосування НПЗП може зменшити антигіпертензивний ефект інгібіторів АПФ. НПЗП та інгібітори АПФ спричиняють додатковий ефект зростання рівня калію в сироватці крові і можуть призвести до погіршення функції нирок. Ці явища зазвичай носять оборотний характер. Рідко спостерігається гостра ниркова недостатність, головним чином у пацієнтів з порушеною функцією нирок, таких як пацієнти літнього віку або пацієнти з дегідратацією.

Інші антигіпертензивні препарати. Одночасне застосування цих препаратів може збільшити гіпотензивний ефект лізиноприлу. Одночасне застосування нітрогліцерину та інших нітратів або інших судинорозширювальних засобів може призвести до подальшого зменшення артеріального тиску.

Трициклічні антидепресанти/нейролептики/анестетики. Одночасне застосування певних анестетиків, трициклічних антидепресантів та антипсихотичних засобів разом з інгібіторами АПФ може призвести до подальшого зменшення артеріального тиску.

Симпатоміметики. Симпатоміметики можуть зменшувати антигіпертензивний ефект інгібіторів АПФ.

Протидіабетичні препарати. Епідеміологічні дослідження свідчать, що одночасний прийом інгібіторів АПФ та протидіабетичних препаратів (інсулінів, пероральних гіпоглікемічних засобів) може спричинити посилене зменшення рівня глюкози у крові з ризиком виникнення гіпоглікемії. Цей ефект частіше спостерігається протягом перших тижнів комбінованої терапії та у пацієнтів з порушенням функції нирок.

Ацетилсаліцилова кислота, тромболітики, бета-блокатори, нітрати. Лізиноприл можна застосовувати разом з ацетилсаліциловою кислотою (у кардіологічних дозах), тромболітиками, бета-блокаторами та/або нітратами.

Алкоголь. Потенціює гіпотензивну дію лізиноприлу.

Алопуринол, цитостатики, імунодепресанти, кортикостероїди, прокаїнамід. При одночасному застосуванні з лізиноприлом  можуть спричиняти лейкопенію.

Лікарські засоби, які пригнічують функцію кісткового мозку. При одночасному застосуванні з лізиноприлом підвищують ризик виникнення нейтропенії і/чи агранулоцитозу.

Естрогени. При одночасному призначенні можливе зменшення гіпотензивного ефекту лізиноприлу за рахунок затримки рідини в організмі.

Золото. Нітритоїдні реакції (симптоми вазодилатації, включаючи гіперемію, нудоту, запаморочення та артеріальну гіпотензію, які можуть проявлятися у тяжкій формі) внаслідок ін’єкцій золота (наприклад натрію ауротіомалату) спостерігаються частіше у пацієнтів, які одночасно приймають лізиноприл.

Особливості застосування.

Наявність у препараті в якості допоміжної речовини Е 421, може чинити мʼяку послаблювальну дію.

Симптоматична гіпотензія. Клінічні прояви артеріальної гіпотензії рідко зустрічаються у пацієнтів з неускладненою артеріальною гіпертензією. У пацієнтів з гіпертензією, які приймають лізиноприл, вірогідність виникнення гіпотензії вища, якщо існує дегідратація, наприклад, при терапії діуретиками, діареї, внаслідок блювання, застосування безсольової дієти, діалізу, або у тих, хто має тяжку форму ренінзалежної гіпертензії. У пацієнтів із серцевою недостатністю з або без ниркової недостатності може спостерігатися симптоматична гіпотензія. Вірогідність її виникнення вища у пацієнтів з більш тяжкими формами серцевої недостатності, що виявляється у застосуванні високих доз петльових діуретиків, гіпонатріємії або функціональній нирковій недостатності. Початок терапії і корекція дози у пацієнтів з підвищеним ризиком симптоматичної гіпотензії повинні проводитися під ретельним медичним наглядом. Схожі застережні засоби потрібно застосовувати до пацієнтів з ішемічною хворобою серця або цереброваскулярними захворюваннями, у яких надмірне зниження артеріального тиску може призвести до інфаркту міокарда або інсульту.

Якщо спостерігається артеріальна гіпотензія, пацієнта слід покласти на спину та у разі необхідності ввести шляхом внутрішньовенної інфузії фізіологічний розчин. Тимчасове зниження артеріального тиску не є протипоказанням для подальшого прийому препарату. Як тільки артеріальний тиск підвищиться після відновлення об’єму рідини, препарат можна застосовувати без застережень.

У деяких пацієнтів із серцевою недостатністю, які мають нормальний або низький артеріальний тиск, при застосуванні лізиноприлу може спостерігатися додаткове зниження системного артеріального тиску. Цей ефект є очікуваним і зазвичай не є причиною припинення лікування. Якщо прояви артеріальної гіпотензії набувають клінічного характеру, можливо, необхідно зменшити дозу або припинити застосування лізиноприлу.

Артеріальна гіпотензія при гострому інфаркті міокарда. Лікування лізиноприлом не слід розпочинати пацієнтам із гострим інфарктом міокарда, у яких існує ризик подальших гемодинамічних ускладнень після лікування вазодилататорами. До цієї групи належать пацієнти, у яких систолічний артеріальний тиск становить 100 мм рт. ст. або нижче, або ті, у яких розвинувся кардіогенний шок. Якщо протягом перших 3 діб після інфаркту систолічний артеріальний тиск становить 120 мм рт. ст. або нижче, дозу потрібно зменшити. Якщо систолічний артеріальний тиск становить 100 мм рт. ст. або нижче, потрібно зменшити підтримуючу дозу до 5 мг або тимчасово до 2,5* мг. Терапію лізиноприлом слід відмінити, якщо артеріальна гіпотензія зберігається (систолічний артеріальний тиск нижче 90 мм рт. ст. протягом більше 1 години).

Порушення функції нирок. У випадку ниркової недостатності (кліренс креатиніну < 80 мл/хв) початкову дозу лізиноприлу необхідно призначати відповідно до кліренсу креатиніну пацієнта (див. таблицю 1), а надалі – згідно з реакцією пацієнта на лікування. У таких пацієнтів регулярний моніторинг рівня калію та креатиніну є складовою звичайної медичної практики.

У пацієнтів із серцевою недостатністю артеріальна гіпотензія, що виникає на початку лікування інгібіторами АПФ, може призвести до подальшого порушення ниркової функції. У таких випадках повідомлялося про гостру ниркову недостатність, яка зазвичай має оборотний характер.

У деяких пацієнтів з двобічним стенозом ниркової артерії або стенозом артерії єдиної нирки, які приймають інгібітори АПФ, спостерігалося збільшення рівня сечовини крові та креатиніну в сироватці крові, що зазвичай мало оборотний характер після припинення терапії. Це особливо властиво пацієнтам з нирковою недостатністю. Якщо також розвивається реноваскулярна гіпертензія, ризик виникнення тяжкої гіпотензії та ниркової недостатності збільшується. Лікування таких пацієнтів слід починати під пильним медичним наглядом із призначенням низьких доз препарату та ретельним титруванням дози. Зважаючи на те, що лікування діуретиками може бути фактором, що сприяє виникненню вищезазначених явищ, перед застосуванням лізиноприлу їх прийом необхідно відмінити і контролювати функцію нирок протягом перших тижнів лікування лізиноприлом.

У деяких пацієнтів з артеріальною гіпертензією без явних проявів порушень судин нирок спостерігалося збільшення рівня сечовини крові і креатиніну сироватки крові, зазвичай незначне та оборотного характеру, особливо при комбінованому застосуванні лізиноприлу з діуретиками. Вірогідність появи таких явищ вища у пацієнтів з існуючою нирковою недостатністю. У таких випадках може бути необхідним зменшення дози та/або припинення прийому діуретиків та/або лізиноприлу.

При гострому інфаркті міокарда лікування лізиноприлом пацієнтів, які мають ознаки порушення функції нирок (концентрація креатиніну у сироватці крові вище 177 мкмоль/л та/або протеїнурія вище 500 мг/г), не розпочинати. Якщо ниркова недостатність виникла під час лікування лізиноприлом (концентрація креатиніну у сироватці крові вища 265 мкмоль/л або вдвічі перевищує рівень, який спостерігався до початку лікування), лікар повинен прийняти рішення про припинення терапії лізиноприлом.

Гіперчутливість/ангіоневротичний набряк. Інколи повідомлялося про розвиток ангіоневротичного набряку обличчя, кінцівок, губ, язика, голосової щілини та/або гортані у пацієнтів, які приймають інгібітори АПФ, такі як лізиноприл. Ці явища можуть виникнути у будь-який момент протягом лікування. У таких випадках потрібно негайно відмінити прийом лізиноприлу, призначити відповідне лікування і проводити постійний моніторинг до повного зникнення симптомів у пацієнта.

У випадках, коли набряк локалізовано в ділянці язика без виникнення проблем з диханням, пацієнт може потребувати довготривалого спостереження, якщо лікування антигістамінними засобами та кортикостероїдами виявляється недостатнім.

Дуже рідко повідомлялося про летальні випадки внаслідок ангіоневротичного набряку, пов’язаного з набряком гортані або язика. У пацієнтів з набряком у ділянці язика, голосової щілини або гортані можлива обструкція дихальних шляхів, особливо у таких, які мали оперативні втручання на дихальних шляхах. У таких випадках необхідно негайно вжити заходів невідкладної допомоги. Вони можуть включати введення адреналіну та/або підтримання прохідності дихальних шляхів пацієнта. Пацієнт повинен знаходитися під ретельним медичним наглядом до повного та стійкого зникнення симптомів.

Пацієнти з ангіоневротичним набряком в анамнезі, навіть якщо його розвиток не пов’язаний з інгібіторами АПФ, мають підвищений ризик виникнення ангіоневротичного набряку під час терапії інгібіторами АПФ.

Анафілактичні реакції у пацієнтів, які перебувають на гемодіалізі. Повідомлялося про виникнення анафілактичних реакцій у пацієнтів, які знаходилися на гемодіалізі з використанням високопроточних мембран (наприклад, AN 69) та одночасно застосовували інгібітори АПФ. У таких випадках необхідно використовувати або інший тип мембран для діалізу, або інший клас антигіпертензивних препаратів.

Анафілактичні реакції протягом аферезу лінопротеїдів низької щільності (ЛНЩ). Рідко у пацієнтів, які приймали інгібітори АПФ, протягом аферезу ЛНЩ із сульфатом декстрану спостерігалися анафілактичні реакції, що загрожували життю. Виникнення таких реакцій можна уникнути, якщо тимчасово припинити терапію інгібіторами АПФ перед проведенням аферезу.

Десенсибілізація. У пацієнтів, які приймають інгібітори АПФ під час лікування десенсибілізацією (наприклад, отрутою перетинчастокрилих), можуть виникнути анафілактичні реакції. Вони зникають під час тимчасового припинення застосування інгібіторів АПФ, але вони можуть знову з’явитися при необережному повторному призначенні препарату.

Печінкова недостатність. Дуже рідко застосування інгібіторів АПФ пов’язують із синдромом, який починається з холестатичної жовтяниці або гепатиту і прогресує до фульмінантного некрозу печінки та (іноді) летального наслідку. Механізм виникнення цього синдрому невідомий. Якщо у пацієнтів, які приймають лізиноприл, розвинулася жовтяниця або помічено зростання рівня ензимів печінки, то необхідно припинити застосування препарату і надати відповідну медичну допомогу.

Нейтропенія/агранулоцитоз. Повідомлялося про випадки розвитку нейтропенії/ агранулоцитозу, тромбоцитопенії та анемії у пацієнтів, які приймали інгібітори АПФ. У пацієнтів з нормальною функцією нирок, які не мають інших ускладнень, нейтропенія зустрічається рідко. Нейтропенія та агранулоцитоз зникають після припинення терапії інгібіторами АПФ. Слід дуже обережно застосовувати лізиноприл пацієнтам, які мають колагеноз судин, приймають імуносупресивну терапію, лікуються алопуринолом або прокаїнамідом або мають кілька із цих ускладнюючих факторів, особливо у випадку вже наявних порушень функції нирок. У деяких із цих пацієнтів розвиваються серйозні інфекції, при яких інтенсивна антибіотикотерапія не дає бажаного результату. Якщо лізиноприл призначати таким пацієнтам, то рекомендується проводити періодичний моніторинг кількості лейкоцитів, а також необхідно проінформувати пацієнтів про необхідність повідомляти лікаря про будь-які ознаки інфекції.

Раса. Інгібітори АПФ з більш високою частотою спричиняють виникнення ангіоневротичного набряку у представників негроїдної раси порівняно з представниками інших рас. Як і інші інгібітори АПФ, лізиноприл може бути менш ефективним при необхідності зменшити артеріальний тиск у представників негроїдної раси порівняно з представниками інших рас, можливо, завдяки більш поширеному серед пацієнтів негроїдної раси з артеріальною гіпертензією стану, що характеризується низьким реніновим статусом.

Кашель. Повідомлялося про випадки виникнення кашлю, що був спричинений застосуванням інгібіторів АПФ. У типових випадках це був непродуктивний та стійкий кашель, але такий, що швидко зникає після припинення лікування. Під час диференційної діагностики кашлю необхідно враховувати, що виникнення кашлю може бути спричинено лікуванням інгібіторами АПФ.

Хірургічні втручання/анестезія. У пацієнтів, які перенесли значне хірургічне втручання або анестезію засобами, що спричиняють артеріальну гіпотензію, лізиноприл може блокувати утворення ангіотензину II після компенсаторної секреції реніну. Якщо у результаті дії цього механізму виникла артеріальна гіпотензія, необхідно відновити рівень рідини.

Гіперкаліємія. Збільшення рівня калію у сироватці крові спостерігається у деяких пацієнтів, які приймають інгібітори АПФ, включаючи лізиноприл. Підвищений ризик виникнення гіперкаліємії існує у пацієнтів з нирковою недостатністю, цукровим діабетом або тих, які одночасно застосовують калійзберігаючі діуретики або солезамінники, що містять калій; або пацієнтів, які приймають інші ліки, застосування яких пов’язане зі зростанням рівня калію в сироватці крові (наприклад, гепарин). Якщо одночасне застосування вищезгаданих речовин є необхідним, рекомендується проводити регулярний моніторинг рівня калію в сироватці крові.

Хворі на цукровий діабет. Протягом першого місяця застосування інгібіторів АПФ хворим на цукровий діабет, які застосовують протидіабетичні препарати перорально або інсулін, необхідно ретельно проводити глікемічний контроль.

Вагітність. Лікарський засіб не повинен застосовуватися вагітними або жінками, які планують завагітніти. Якщо під час лікування лізиноприлом підтверджується вагітність, його застосування необхідно негайно припинити і замінити іншими лікарськими засобами, дозволеними до застосування у вагітних.

Застосування пацієнтам з трансплантованою ниркою. Досвід призначення лізиноприлу пацієнтам, у яких нещодавно було проведено трансплантацію нирки, відсутній, тому лікування лізиноприлом не рекомендується.

У літньому віці однакові дози препарату можуть супроводжуватися підвищенням його концентрації в крові, з цієї причини слід визначити дозу з особливою обережністю і з урахуванням стану функції нирок пацієнта. Незважаючи на це, між пацієнтами молодого та літного віку не було виявлено суттєвих відмінностей у гіпотензивній ефективності лізиноприлу.

Застосування у період вагітності або годування груддю.

Препарат протипоказаний у період вагітності. Пацієнтки, які планують вагітність, повинні бути переведені на антигіпертензивну терапію лікарськими засобами, у яких профіль безпеки для вагітних жінок є добре вивченим. При виникненні вагітності прийом інгібіторів АПФ слід припинити негайно та у разі необхідності призначити іншу антигіпертензивну терапію. Не рекомендовано застосовувати препарат під час годування груддю.

Здатність впливати на швидкість реакції при керуванні автотранспортом або іншими механізмами.

Враховуючи можливість виникнення запаморочення та розвитку втомлюваності, лізиноприл може вплинути на здатність керування автотранспортом та роботу з іншими механізмами, особливо на початку лікування, тому слід утриматися від керування автотранспортом та роботи з іншими механізмами до встановлення індивідуальної реакції на препарат.

Спосіб застосування та дози.

Лізиноприл рекомендується застосовувати перорально 1 раз на добу, приблизно в один і той самий час. Прийом їжі не впливає на абсорбцію таблеток лізиноприлу. Дозу потрібно визначати індивідуально відповідно до реакції пацієнта та артеріального тиску.

Артеріальна гіпертензія

Лізиноприл можна застосовувати як монотерапію та у комбінації з іншими антигіпертензивними препаратами.

Початкова доза

Для хворих з артеріальною гіпертензією рекомендована початкова доза становить 10 мг. Пацієнти з дуже активною ренін-ангіотензин-альдостероновою системою (зокрема з реноваскулярною гіпертензією, підвищеним виведенням солі з організму та/або зниженим об’ємом міжклітинної рідини, серцевою недостатністю або тяжкою формою артеріальної гіпертензії) можуть відчути надмірне зниження артеріального тиску після прийому початкової дози. Для таких пацієнтів рекомендована початкова доза становить 2,5-5 мг, початок лікування має проходити під безпосереднім наглядом лікаря. Зменшення початкової дози рекомендується також у разі наявності ниркової недостатності (див. нижче таблицю 1).

Підтримуюча доза.

Звичайна рекомендована підтримуюча доза становить 20 мг одноразово на добу. Якщо призначення цієї дози не дає достатнього терапевтичного ефекту протягом 2-4 тижнів, її можна збільшити. Максимальна добова доза становить 80 мг на добу.

Пацієнти, які приймають діуретичні препарати.

Симптоматична артеріальна гіпотензія може виникнути після початку лікування лізиноприлом. Це імовірніше для пацієнтів, які приймають діуретики під час лікування лізиноприлом. Тому таким пацієнтам рекомендується приймати препарат з обережністю через імовірність підвищеного виведення солі з організму та/або зниження об’єму міжклітинної рідини. Якщо є така можливість, необхідно припинити лікування діуретиками за 2-3 дні до початку терапії лізиноприлом. Для хворих з артеріальною гіпертензією, які не можуть припинити лікування діуретиками, терапію лізиноприлом слід розпочинати з дози 5 мг. Необхідно перевіряти функцію нирок та рівень калію у сироватці крові. Наступні дози лізиноприлу необхідно підбирати відповідно до реакції артеріального тиску. У разі потреби терапію діуретиками можна поновити.

Підбір дозування для хворих із нирковою недостатністю.

Дозування для хворих із нирковою недостатністю має базуватися на кліренсі креатиніну, як показано нижче у таблиці 1.

Таблиця 1. Підбір дозування для хворих із нирковою недостатністю.

Кліренс креатиніну (мл/хв)	Початкова доза (мг/день)
<10 мл/хв (включаючи пацієнтів на діалізі)	2,5 мг*
10-30 мл/хв	2,5-5 мг
31-80 мл/хв	5-10 мг

* – дозування та/або частоту прийому необхідно розраховувати, виходячи з показників реакції артеріального тиску.

Дозу можна поступово збільшувати, поки артеріальний тиск не нормалізується, або до досягнення максимальної дози у 40 мг на добу.

Хронічна серцева недостатність.

Пацієнтам із симптоматичною серцевою недостатністю слід приймати лізиноприл у якості допоміжної терапії до діуретиків, препаратів наперстянки або бета-блокаторів. Терапію лізиноприлом можна розпочинати з дозування 2,5 мг 1 раз на добу, прийом препарату необхідно здійснювати під наглядом лікаря, щоб виявити початковий ефект препарату на артеріальний тиск.

Дозування лізиноприлу необхідно підвищувати:

• збільшуючи дозу не більш ніж на 10 мг, при цьому інтервали між підвищенням дози мають становити не менше 2 тижнів;

• до найвищої дози, яку переносить пацієнт, максимум до 35 мг 1 раз на добу.

Підбір дозування має базуватися на клінічній реакції кожного окремого пацієнта. Пацієнтам, які мають високий ризик симптоматичної гіпотензії, наприклад, пацієнтам з підвищеним рівнем виведення солі з організму з або без гіпонатріємії, пацієнтам з гіповолемією або пацієнтам, які проходили інтенсивну терапію діуретиками, слід покращити свій стан, якщо це можливо, до початку терапії лізиноприлом. Необхідно перевіряти функцію нирок та рівень калію у сироватці крові.

Гострий інфаркт міокарда.

Залежно від обставин пацієнт має пройти стандартну рекомендовану терапію, таку як лікування тромболітиками, аспірином та бета-блокаторами. Разом з цим можна застосовувати нітрогліцерин внутрішньовенно або трансдермально.

Початкова доза (перші 3 дні після перенесеного інфаркту міокарда).

Лікування лізиноприлом можна розпочати у перші 24 години після появи перших симптомів. Лікування не слід розпочинати, якщо показник систолічного артеріального тиску становить нижче 100 мм рт. ст. Початкова доза лізиноприлу становить 5 мг перорально, потім приймати 5 мг через 24 години, 10 мг через 48 годин та 10 мг щоденно. Пацієнтам із систолічним тиском, що не перевищує 120 мм рт. ст., перед початком або під час терапії у перші 3 дні після інфаркту лікування слід розпочинати з нижчої дози – 2,5 мг.

У разі ниркової недостатності (кліренс креатиніну < 80 мл/хв) початкову дозу лізиноприлу необхідно підбирати відповідно до показників кліренсу креатиніну пацієнта (див. таблицю 1).

Підтримуюча доза.

Рекомендована підтримуюча доза становить 10 мг 1 раз на добу. У разі виникнення артеріальної гіпотензії (систолічний тиск нижче 100 мм рт. ст.) підтримуюча добова доза не має перевищувати 5 мг на добу, у разі необхідності зазначену дозу можна зменшити до 2,5 мг. Якщо після прийому лізиноприлу спостерігається пролонгована артеріальна гіпотензія (систолічний тиск залишається меншим за 90 мм рт. ст. протягом більше 1 години), необхідно відмінити терапію препаратом. Рекомендується терапія протягом 6 тижнів, потім необхідно провести повторну оцінку стану пацієнта. Пацієнтам із симптомами серцевої недостатності необхідно і надалі продовжувати лікування лізиноприлом.

Діабетична нефропатія.

Для хворих на цукровий діабет ІІ типу, з артеріальною гіпертензією та початковою стадією нефропатії доза лізиноприлу становить 10 мг 1 раз на добу, яку у разі необхідності можна збільшити до 20 мг 1 раз на добу для досягнення стійкого артеріального тиску нижче             90 мм рт. ст.

У разі ниркової недостатності (кліренс креатиніну < 80 мл/хв) початкову дозу лізиноприлу необхідно підбирати відповідно до показників кліренсу креатиніну пацієнта (див. таблицю 1).

Пацієнти літнього віку.

У клінічних випробуваннях не було виявлено змін у ефективності або безпеці препарату, пов’язаних з віком. Однак при досягненні віку, що асоціюється зі зниженням ниркової функції, початкову дозу лізиноприлу необхідно підбирати відповідно до вказівок, наведених у таблиці 1. Після цього дозу потрібно підбирати відповідно до реакції та артеріального тиску.

Діти.

Ефективність і безпечність застосування дітям не встановлені, тому препарат не слід застосовувати у педіатричній практиці.

Передозування.

Симптоми: артеріальна гіпотензія, гостра судинна недостатність, порушення електролітного балансу, ниркова недостатність, гіпервентиляція легенів, тахікардія, брадикардія, запаморочення, тривожний стан та кашель.

Лікування: лікування симптоматичне, в/в введення фізіологічного розчину, можливе введення інфузії ангіотензину II та/або в/в введення катехоламінів. Якщо прийом препарату був здійснений нещодавно, то для виведення препарату рекомендується промивання шлунка та прийом ентеросорбентів або сульфату натрію. Лізиноприл може бути виведений з організму за допомогою гемодіалізу, при цьому слід уникати застосування поліакрилонітрильних металосульфонатних мембран високої проникності.

Крім загальних заходів, спрямованих на виведення лізиноприлу з організму, необхідний контроль за життєвими показниками та їх коригування у відділенні інтенсивної терапії. Необхідний безперервний контроль рівня електролітів і концентрації креатиніну в сироватці крові.

Побічні реакції.

З боку кровотворної та лімфатичної систем: зниження рівня гемоглобіну і гематокриту, пригнічення діяльності кісткового мозку, порушення мозкового кровообігу, анемія, тромбоцитопенія, лейкопенія, нейтропенія, агранулоцитоз, гемолітична анемія, лімфаденопатія, аутоімунні захворювання.

З боку oбміну речовин і харчування: гіпоглікемія.

З боку нервової системи: запаморочення, головний біль, раптові зміни настрою, парестезія, вертиго, порушення смакових відчуттів, порушення сну, сплутаність свідомості, порушення рівноваги, дезорієнтація, суб’єктивне відчуття шуму у вухах та зниження гостроти зору, синкопе, симптоми депресії, непритомність, порушення нюху, м’язові спазми.

З боку серцево-судинної системи: ортостатичні ефекти (включаючи артеріальну гіпотензію), інфаркт міокарда та інсульт, імовірно як ускладнення гіпотензії, відчуття серцебиття, тахікардія, синдром Рейно.

При застосуванні лізиноприлу у пацієнтів із гострим інфарктом міокарда можливі, особливо у перші 24 години, атріовентрикулярна блокада ІІ-III ступенів, тяжка артеріальна гіпотензія та/або порушення функції нирок, у поодиноких випадках – кардіогенний шок.

З боку дихальної системи: кашель, бронхіт, риніт, бронхоспазм, синусит, алергічний альвеоліт/еозинофільна пневмонія, глосит, задишка, інфекції верхніх дихальних шляхів.

З боку травного тракту: діарея, блювання, нудота, абдомінальний біль та порушення травлення, сухість та першіння у роті, панкреатит, кишковий ангіоневротичний набряк, гепатоцелюлярний або холестатичний гепатит, жовтяниця або печінкова недостатність, диспепсія, зменшення апетиту, запор.

З боку шкіри та підшкірних тканин: висипання, свербіж, реакції гіперчутливості, включаючи ангіоневротичний набряк (ангіоневротичний набряк обличчя, кінцівок, губ, язика, голосової щілини та/або гортані), кропив’янка, алопеція, псоріаз, надмірне потовиділення, пухирчатка, пемфігус, токсичний епідермальний некроліз, синдром Стівенса-Джонсона, мультиформна еритема, псевдолімфома шкіри, гіперемія шкіри.

Повідомлялося про комплекс симптомів, який може включати: гарячку, васкуліт, міалгію, артралгію/артрит, позитивні антинуклеарні антитіла (АНА), підвищення швидкості осідання еритроцитів (ШОЕ), еозинофілію і лейкоцитоз, висипання, світлочутливість або виникнення інших дерматологічних проявів.

З боку сечовидільної системи: порушення функції нирок, уремія, гостра ниркова недостатність, олігурія/анурія, неадекватна секреція антидіуретичного гормону, протеїнурія.

З боку репродуктивної системи та молочних залоз: імпотенція, гінекомастія.

Загальні розлади: втомлюваність, астенія, гіпоглікемія.

Результати лабораторних досліджень: збільшення вмісту сечовини в крові, збільшення вмісту креатиніну в сироватці крові, збільшення рівня ферментів печінки, гіперкаліємія. Рідко – збільшення вмісту білірубіну в сироватці крові, гіпонатріємія.

Термін придатності. 4 роки.

Умови зберігання.

Зберігати при температурі не вище 30 °С.

Упаковка.

По 14 таблеток у блістері, по 2 блістери у картонній коробці.

Категорія відпуску.

За рецептом.

Виробник.

Фарма Інтернешенал.

Місцезнаходження виробника та його адреса місця провадження діяльності.

Аль Кастал, Ерпорт роуд, А.С. 334, Аль Джубайха 11941, Амман, Йорданія.

Заявник.

Фарма Інтернешенал.

Місцезнаходження заявника.

А.С. 334 Аль-Джубайха 11941 Амман, Йорданія.

СОСТАВ И ФОРМА ВЫПУСКА:

табл. 5 мг, № 28

Лизиноприл

5 мг

№ UA/10221/01/01 от 10.11.2009 до 10.11.2014

табл. 10 мг, № 28

Лизиноприл

10 мг

№ UA/10221/01/02 от 10.11.2009 до 10.11.2014

табл. 20 мг, № 28

Лизиноприл

20 мг

№ UA/10221/01/03 от 10.11.2009 до 10.11.2014

ФАРМАКОЛОГИЧЕСКИЕ СВОЙСТВА:

Фармакодинамика. Линотор является ингибитором пептидилдипептидазы. Он ингибирует АПФ, который катализирует преобразование ангиотензина I в сосудосуживающий пептид ангиотензин II. Ангиотензин II также стимулирует секрецию альдостерона клубочковой зоны коры надпочечников. Ингибирование АПФ приводит к снижению концентрации ангиотензина II, что, в свою очередь, обусловливает уменьшение сосудосуживающего эффекта и снижение секреции альдостерона.
Фармакокинетика. Применение препарата во время приема пищи не влияет на скорость его всасывания. C_max в плазме крови достигается через 7 ч. У пациентов с острым инфарктом миокарда отмечалась тенденция к увеличению времени достижения C_max в плазме крови. При многократном приеме Т_½ составляет 12,6 ч.

ПОКАЗАНИЯ:

АГ, острый инфаркт миокарда в первые 24 ч при условии стабильной гемодинамики.

ПРИМЕНЕНИЕ:

Применяют внутрь у взрослых. Линотор рекомендуется принимать 1 раз в сутки в одно и то же время. Препарат можно принимать независимо от приема пищи, поскольку пища не влияет на абсорбцию препарата, но обязательно с достаточным количеством жидкости.
АГ. Рекомендованная начальная доза составляет 5 мг/сут в 1 прием. Через 24 ч дозу повышают на 5 мг. Если при этом желательного терапевтического эффекта не достигнуто на протяжении 2–4 нед, доза может быть повышена до 20 мг 1 раз в сутки.
У больных с активированной ренин-ангиотензин-альдостероновой системой (в частности устойчивая АГ, гиповолемия, сердечная декомпенсация), возможно чрезмерное снижение АД. Для таких пациентов рекомендованная начальная суточная доза составляет 2,5–5 мг, лечение требует постоянного медицинского наблюдения. Поддерживающая доза составляет 20 мг/сут.
Острый инфаркт миокарда. Терапию препаратом Линотор необходимо начинать в первые 24 ч после появления симптомов заболевания при условии отсутствия противопоказаний (гипотензии, гиповолемии, почечной недостаточности). Начальная доза препарата составляет 5 мг. Целевая доза препарата Линотор составляет 10 мг 1 раз в сутки.
Пациентам с САД, не превышающим 120 мм рт. ст., лечение следует начинать с дозы 2,5 мг препарата Линотор (½ таблетки по 5 мг). В случае развития артериальной гипотензии (САД <100 мм рт. ст.) не следует превышать суточную поддерживающую дозу 5 мг, а при необходимости — снизить ее до 2,5 мг. Если после приема лизиноприла в дозе 2,5 мг САД на протяжении 1 ч остается <90 мм рт. ст., необходимо прекратить лечение лизиноприлом. При дальнейшем развитии артериальной гипотензии (САД <90 мм рт. ст.), несмотря на снижение суточной дозы лизиноприла до 2,5 мг, препарат необходимо отменить.
Больным с острым инфарктом миокарда рекомендовано лечение препаратом Линотор в поддерживающей дозе 10 мг/сут на протяжении 6 нед. Следует оценить необходимость дальнейшего приема препарата. В случае нарушения функции левого желудочка лечение необходимо продолжить с использованием дозы 10–20 мг.
При почечной недостаточности дозирование основывается на показателях клиренса креатинина, как приведено в таблице:

Клиренс креатинина (мл/мин)	Начальная доза мг/сут
31–80	5–10
10–30	2,5–5
<10	2,5

Не следует превышать максимальную суточную дозу 20 мг, а больным с клиренсом креатинина <30 мл/мин — 10 мг/сут. Некоторым пациентам, в зависимости от переносимости, целесообразно увеличить интервалы приема препарата до 1 раза в 2 сутки. Лизиноприл подвергается диализу, поэтому пациенты, находящиеся на диализе, могут принимать лизиноприл в стандартной дозе в день проведения процедуры диализа. В дни, свободные от диализа, дозу лизиноприла следует титровать с целью достижения контроля уровня АД.
У больных, принимающих диуретики, возможна симптоматическая гипотензия при применении препарата Линотор. Поэтому рекомендовано за 2–3 дня до начала терапии препаратом Линотор отменить прием диуретика. При невозможности отмены диуретиков терапию препаратом Линотор следует начинать с 5 мг. При этом требуется контроль функции почек и уровня калия в крови. Дальнейшее дозирование препарата должно быть скорригировано согласно АД. С осторожностью назначают больным с гиповолемией.
Пациенты пожилого возраста. Начальная доза составляет 2,5 мг 1 раз в сутки. Терапевтическая доза устанавливается индивидуально, в соответствии с показателями АД.

ПРОТИВОПОКАЗАНИЯ:

повышенная чувствительность к лизиноприлу, другим ингибиторам АПФ или другим компонентам препарата. Ангионевротический отек в анамнезе, в том числе после предыдущей терапии ингибиторами АПФ. Идиопатическая или наследственная ангиоэдема. Стеноз почечной артерии, особенно билатеральный стеноз или стеноз артерии единственной почки. Тяжелая сердечная недостаточность, тяжелая артериальная или реноваскулярная гипертензия, кардиомиопатия, аортальный стеноз. Период беременности и кормления грудью. Детский возраст.

ПОБОЧНЫЕ ЭФФЕКТЫ:

частота возникновения побочных эффектов классифицируется: очень часто (≥10%), часто (≥1%, <10%), нечасто (>0,1%, <1%), редко (≥0,01%, <0,1%), очень редко (<0,01%).
Со стороны сердечно-сосудистой системы: артериальная гипотензия (особенно после приема первой дозы препарата пациентами с дефицитом натрия, дегидратацией, сердечной недостаточностью); ортостатические реакции, в том числе гипотония. Инфаркт миокарда или инсульт, возможно, как вторичные явления избыточной гипотонии у пациентов с риском развития, ощущение сердцебиения, тахикардия, синдром Рейно.
При применении лизиноприла у пациентов с острым инфарктом миокарда, особенно в первые 24 ч, возможно развитие атриовентрикулярной блокады ІІ–ІІІ степени, тяжелая гипотензия и/или нарушение функции почек (0,1–1% случаев), в единичных случаях (0,01–0,1%) — кардиогенный шок.
Со стороны мочеполовой системы: почечная дисфункция. Редко — уремия, ОПН, олигурия/анурия. У пациентов с поражением почечных артерий и больных, которые одновременно получают диуретики, возможно повышение уровня креатинина и азота мочевины в плазме крови.
Со стороны дыхательной системы: сухой кашель, бронхит. Редко — ринит, бронхоспазм, синусит, аллергический альвеолит/эозинофильная пневмония, глоссит и сухость во рту.
Со стороны ЖКТ и печени: диарея, рвота, тошнота, боль в животе и нарушение пищеварения. Редко — сухость во рту, панкреатит, отек слизистой оболочки ЖКТ, гепатоцеллюлярный или холестатический гепатит, желтуха.
Со стороны иммунной системы и кожи: сыпь, зуд. Редко — реакции повышенной чувствительности/ангионевротический отек, крапивница, алопеция, псориаз, лихорадка, васкулит, миалгия, артралгия/артрит, положительные антинуклеарные антитела, повышение СОЭ, эозинофилия и лейкоцитоз, высыпания, фоточувствительность или другие дерматологические проявления.
Со стороны нервной системы: иногда возникает головная боль, утомляемость, головокружение, депрессия, нарушение сна, парестезия, нарушение равновесия, дезориентация, субъективное ощущение шума в ушах и снижение остроты зрения.
Со стороны кровеносной системы: редко — снижение уровня гемоглобина, гематокрита, угнетение функции костного мозга, анемия, тромбопения, лейкопения, нейтропения, агранулоцитоз, гемолитическая анемия, лимфаденопатия, аутоиммунные заболевания.
Со стороны репродуктивной системы и молочных желез: импотенция, гинекомастия.
Лабораторные показатели: повышение уровня мочевины и креатинина в плазме крови, повышение уровня ферментов печени, гиперкалиемия. Редко — повышение уровня билирубина в плазме крови, гипонатриемия.

ОСОБЫЕ УКАЗАНИЯ:

у пациентов с риском развития симптоматической артериальной гипотонии, ИБС или нарушением кровообращения головного мозга, со значительным снижением АД, стенозом митрального клапана и обструкцией левого желудочка возможно развитие инфаркта миокарда или инсульта. Начало терапии и подбор дозы должен тщательно контролироваться.
Артериальная гипотензия. Препарат Линотор способен, особенно сразу после приема, послужить причиной резкого снижения АД. Симптоматическая гипотензия редко отмечается у пациентов с неосложненной АГ, но чаще возникает у лиц с нарушением водно-электролитного баланса, вызванного применением диуретиков, низкосолевой диетой, рвотой, диареей или диализом. Прием препарата Линотор такие пациенты начинают под постоянным контролем врача, желательно в условиях стационара, в низких дозах и с тщательным корригированием доз. Одновременно необходимо контролировать функцию почек и уровень калия в плазме крови. Рекомендуется, по возможности, отменить терапию диуретиками.
Это также касается пациентов со стенокардией и церебральной ангиопатией, у которых резкое снижение АД угрожает инфарктом миокарда или инсультом.
В случае развития артериальной гипотензии пациента необходимо уложить и, по возможности, перорально или в/в скорригировать водный баланс. В случае развития ассоциированной с гипотензией брадикардии показано применение атропина. После успешного лечения гипотензии, вызванной начальной дозой, необходимо тщательно откорригировать дозу препарата. Если гипотензия у пациентов с сердечной недостаточностью преобретает характер симптоматической, может возникнуть необходимость в снижении дозы и/или отмене терапии диуретиками или препаратом Линотор. По возможности, терапию диуретиками необходимо прекратить за 2–3 дня до начала терапии препаратом Линотор.
Артериальная гипотензия с острым инфарктом миокарда. При остром инфаркте миокарда с элевацией сегмента ST лизиноприл можно назначать всем пациентам при отсутствии противопоказаний; однако в первую очередь это касается лиц с клиническими признаками сердечной недостаточности на ранних стадиях заболевания, со сниженной фракцией выброса левого желудочка, с АГ, сахарным диабетом.
Лизиноприл можно применять для лечения начальных стадий нефропатии у пациентов с сахарным диабетом І и ІІ типа с нормальным уровнем АД или гипертензией и с проявлениями микроальбуминурии (30–300 мг/24 ч). При наличии І типа сахарного диабета (из-за тенденции к гиперкалиемии) лечение лизиноприлом начинают с низких доз и под контролем врача.
Почечная недостаточность. Пациентам с тяжелой почечной недостаточностью (уровнем креатинина <30 мл/мин) и пациентам на диализе препарат Линотор противопоказан. Лизиноприл применяют с особой осторожностью у пациентов со сниженной функцией почек. Эти больные нуждаются в снижении дозы или в увеличении интервала между дозами.
У некоторых пациентов с АГ, не осложненной клинически выраженной дисфункцией почек, отмечается повышение уровня мочевины и креатинина, вызванное сочетанным применением лизиноприла и диуретиков. В этом случае рекомендуется снижение дозы ингибитора АПФ или отмена диуретиков, а также рассматривается возможное наличие невыявленного стеноза почечной артерии.
Лечение острого инфаркта миокарда препаратом Линотор не показано пациентам с признаками нарушения функции почек и характерным для него повышением уровня креатинина плазмы крови (>177 µмоль/л (2,0 мг/дл) и/или протеинурией >500 мг/сут. При развитии дисфункции почек на протяжении терапии препаратом Линотор (клиренс креатинина 30 мл/мин или в 2 раза выше нормы уровень креатинина в плазме крови до лечения), препарат Линотор необходимо отменить.
Гемодиализ. Пациентам при продолжительном гемодиализе препарат Линотор противопоказан. При сочетанном применении препарата Линотор и поли(акрилнитрил, натрий-2-метилалилсульфонат)-высокопроточных мембран (например AN 69) при диализе или гемофильтрации существует риск развития реакции гиперчувствительности (псевдоанафилактической реакции) вплоть до развития шока. Среди первых проявлений анафилаксии — отек лица, гиперемия кожи, артериальная гипотензия и удушье. Симптомы развиваются на протяжении нескольких минут после начала гемодиализа. Рекомендуется использование мембран другого типа для проведения диализа или применение лекарственных средств других групп для терапии пациентов с АГ или сердечной недостаточностью.
Гиперкалиемия. У пациентов с имеющейся почечной или сердечной недостаточностью терапия Линотором может спровоцировать гиперкалиемию. Лечение калийсберегающими диуретиками или препаратами калия не рекомендуется, поскольку это может привести к выраженному повышению уровня калия в плазме крови. Однако в случае, если терапия этими препаратами необходима, следует регулярно контролировать уровень калия в сыворотке крови на протяжении всего курса лечения.
Первичный гиперальдостеронизм. У пациентов с первичным гиперальдостеронизмом ингибиторы АПФ неэффективны, поэтому применение Линотора в данном случае не рекомендуется.
Протеинурия. Описаны единичные случаи развития протеинурии, особенно у пациентов со сниженной почечной функцией или после приема Линотора в высоких дозах. В случае клинически значимой протеинурии (1 г/сут) Линотор необходимо применять только после критической оценки соотношения ожидаемого терапевтического эффекта и потенциального риска и только на фоне постоянного контроля клинических и биохимических показателей.
Применение в период беременности и кормления грудью. Не применяется.
Дети. Эффективность и безопасность применения у детей не установлены, поэтому препарат не применяют в педиатрической практике.
Способность влиять на скорость реакции при управлении транспортными средствами или работе с другими механизмами. В начале терапии при изменении дозирования, при условии употребления алкоголя и применении других лекарственных средств возможно развитие артериальной гипотензии и других симптомов, что может повлиять на способность управлять транспортными средствами и работать с техникой.

ВЗАИМОДЕЙСТВИЯ:

Диуретики. Как правило, сочетанное с Линотором применение диуретиков повышает антигипертензивный эффект Линотора. У пациентов, принимающих диуретики, особенно у тех, у кого терапия диуретиками была начата недавно, иногда отмечают снижение АД при сочетанном приеме Линотора. Риск развития симптоматической гипотензии на протяжении лечения лизиноприлом можно снизить, отменив диуретики перед назначением Линотора. Калийсберегающие диуретики или препараты калия. После применения калийсберегающих диуретиков уровень калия в крови продолжает повышаться, особенно у пациентов со сниженной функцией почек. Ингибиторы АПФ уменьшают выведение калия, вызванное диуретиками. Калийсберегающие диуретики (спиронолактон, триамтерен или амилорид), а также препараты калия и пищевые добавки, содержащие калий, могут существенно повышать уровень калия в сыворотке крови. В случае необходимости применения вышеуказанных средств при имеющейся гипокалиемии их следует применять с особой осторожностью и под постоянным контролем уровня калия в сыворотке крови.
Гипотензивные лекарственные средства. Блокаторы β-адренорецепторов, α-адренорецепторов, антагонисты кальция и другие потенцируют гипотензивный эффект лизиноприла.
НПВП (в том числе ацетилсалициловая кислота). Могут ослаблять гипотензивный эффект препарата Линотор. НПВП и ингибиторы АПФ повышают содержание калия в плазме крови и могут привести к нарушениям функции почек.
Препараты лития. При применении лития с ингибиторами АПФ происходит обратимое повышение концентрации лития в плазме крови. Одновременное применение тиазидных диуретиков с ингибиторами АПФ может повысить риск токсичности лития или усугубить токсичность. В случае применения Линотора с препаратами лития необходимо проводить мониторинг уровня содержания лития в плазме крови.
Симпатомиметические средства. Могут ослаблять гипотензивный эффект ингибиторов АПФ.
Антидиабетические средства. Ингибиторы АПФ способны повышать гипогликемический эффект антидиабетических средств, особенно на протяжении 1-й недели сочетанной терапии.
Средства, подавляющие функцию костного мозга. Одновременно с лизиноприлом повышают риск развития нейтропении и/или агранулоцитоза. Аллопуринол, цитостатики, иммунодепрессанты, кортикостероиды, прокаинамид при одновременном применении с лизиноприлом могут привести к снижению количества лейкоцитов в крови, развитию лейкопении.
Эстрогены. За счет задержки жидкости в организме при одновременном применении с лизиноприлом могут уменьшить его антигипертензивное действие.
С осторожностью лизиноприл назначают больным с острым инфарктом миокарда на протяжении 6–12 ч после введения стрептокиназы (риск развития гипотензии).
Лизиноприл усиливает проявления алкогольной интоксикации. На фоне действия алкоголя возможно усиление гипотензивного эффекта лизиноприла. Наркотические средства, анестетики, снотворные препараты в сочетании с лизиноприлом вызывают усиление гипотензивного эффекта.

ПЕРЕДОЗИРОВКА:

симптомы: артериальная гипотензия, острая сосудистая недостаточность, нарушение электролитного баланса, почечная недостаточность, гипервентиляция легких, тахикардия, брадикардия, головокружение, тревожность и кашель.
Лечение: симптоматическое, в/в введение физиологического р-ра. Возможно введение инфузии ангиотензина II и/или в/в ведение катехоламинов. Если прием препарата осуществлен недавно, то рекомендуется промывание желудка и прием энтеросорбентов или сульфата натрия. Лизиноприл может выводиться из организма с помощью гемодиализа, при этом необходимо избегать применения полиакрилонитрильных металосульфонатных мембран высокой проницаемости.

УСЛОВИЯ ХРАНЕНИЯ:

при температуре не выше 30 °С.